Епілог

Катерина все ніяк не могла відійти від маминої розповіді. Хотілося подробиць, хоча уява домальовувала їх сама.  В голові крутилась сотня питань.

• А що стало з її хлопцями? Вони її покинули? Але ж хрести вже не дерев'яні,  бо ж дерев'яні не блистять. Виходить хтось досі доглядає в цій глушині могили? – питання сипались самі собою,  наче потік думок.
• Я всього не знаю, доню. Твоя бабуся Поля з цього села родом,  вчилася разом з Дем'яном в одному класі.  Розпитай її, якщо хочеш.  Знаю тільки,  що Володя їх вирушив кудись на східну Україну. Вступив до технічного вузу. Чи то інженером став, чи проектувальником. Поважною людиною, казали. Середній, Василь, подався нові землі досліджувати,  проте доля його закинула на засвіти Союзу, аж до китайського кордону. А потім начеб-то взагалі виїхав за межі Союзу. Останнім відлетів Чорний. Не далеко. Спочатку в Київ. Але потім... Потім совєти топтались по його волі та натхненню, вірі в справедливість. Опинився в застінках, добре що вижив. А за могилами вони якось самі доглядають. То самі хлопці, потім їх діти,  тепер схоже внуки.

Осіннє сонце падало. Шлях назад був напрочуд легким.  Кошики всі наповнились грибами. Дмитро і Віра Володимирівна перемовлялися про гриби, як чистити,  що з них готувати.  А Катерина витала у хмарах. Схоже таки зачепила її історія циганки,  а бабусю Пелагею чекає допит. 

Дійсно,  як сказала мама,  ніякої містики, просто життя.  Важке. Війна, самотність, відповідальність. Проте любов все одно перемагала, завжди.   Але Катя ніяк не могла змиритися з несправедливістю людської думки.  Чому вони, люди, Міру  все життя не любили, навіть ненавиділи. А вона то все терпіла. Так, помилилась. Хотіла помсти . Це погано.  Але ж вона довела своїми вчинками і діями,  що добра,  хороша, справедлива...

А помста навіть такою і не була.  Міра лише оголила те, що в людях глибоко сиділо. Гнилі почали смердіти, добрих, впевнених і люблячих ніяк її помста не зачепила. Хоча... Це ж і є відповідь.

Ця історія народилася більше 20 років тому. Вона була в іншому вигляді. Віршована. То був вірш-поема про циганку. Проте вона загубилася з роками, але не забулася. Часто в моїй пам’яті спливають уривки того вірша. Я не розумію, чому я його пам’ятаю... В юності я писала вірші. Але те захоплення нічим не вилилося, і все забулося. Все, крім цієї історії. То ж аби вона не мучила мене, я її переповіла вам. Поділилася. Всі події та герої вигадані. А може і ні…

Можливо комусь сподобається. Дякую за Ваш витрачений на неї час.