Другий хрест

Якось теплим літнім ранком по дорозі повз хутір ішов табір циган.  Заглядали на подвір’я, набивались кому поворожити, кому хустку продати. Проте по дворах бігали лиш жінки та діти,  чоловіки повагом проходили повз, шукали місце для ночівлі. Пройшли крайню хату, рушили далі. 

За тою хатою в струмках сиділа жінка.  Стара, проте неймовірно красива. Її сиве волосся не втратило лоску і густоти, велична постава, немов вона все життя танцювала вальс на паркетах світу, гострі вилиці,  пухкі уста. Неймовірно красива жінка. Та її  великі зелені очі заблищали непролитою сльозою.

Побачила циган і швидко встала.

Ступила крок.

Нема вже вороття...

Ні. Зупинилась.

Впала на коліна і заридала як мале дитя.

Її впізнав один циган. Коли дітьми були,  грали часто,  дружили. Та зараз...

Нема спільного.  Вона пішла.  Для них вона пішла з життя.  Її вирізали з пам'яті.  Зреклися.

Відвернувся. Пішов за табором.  Не озирнувся.

Міру ніхто не бачив кілька днів.  Та коли прийшли довідатися що сталось, стало страшно.  Зайшли до хати.  Там все було розкидане, розтрощене, навіть піч розвалена була. А посеред безладдя того лежала господиня. Вбрана як циганка,  з бубном у руці. Немов їй все одно,  вона всміхалась. Проте життя в ній не було. 

Ховали добрі сільські люди . На кладовище не пустили інші.  Бо ж пішла чутка, що вона вбилася, хоча ран не було. Поклали в саду. І хрест поставили. Так і спочивають на тій галявині дві жінки, які віддавали себе іншим, рятували інших, не чекаючи нічого натомість.  Жінки, повага до яких житиме ще довго навіть після їх смерті.