Перший хрест

Одного темного холодного вечора закричали пугачі. Дико. Лячно.

Міра гостей не чекала, але ж вони часто могли і без попередження зайти. Проте крик був незвичним. На «своїх» так не кричали. Ще й не з хутора, а від струмків. Щось трапилось. Вискочила в чому була. Хустку накинула на плечі та й по всьому. Уздріла щось під стогом, шевелилось. Поволі підійшла і вклякла.

Під стогом мертвої трави сиділи двоє. Дівчина. Мала й худа, молода, але вік не скажеш, може підліток, може до 25… Запалі очі ледь відкриваються, обличчя синє, чи то від холоду, чи від втоми і недоїдання. Проте гарна, видно що гарна була. В руках тримала згорток. А під рукою сидів хлопчина, років 3-4. Дивися крізь Міру великими скляними оченятами.

Дівчина благала поглядом. Ледь підняла руки, простягла Мірі згорток. Та з переляку опустилась на коліна і взяла. Глянула: дитя. А дівчина посміхнулась блаженно, в погляді застигла дяка. І згасла. Разом з поглядом і життям. Жодного слова так і не вимовила.

Міра оговталась лише коли їй пес почав вилизувати скроні. Бо так і стояла на колінах перед вже спочилою дівчиною, вирячившись на дітей. Забрала малих до хати. Відігрівала, відпоювала. Менший був уже не немовля, хоч це добре. Але на вигляд не більше ніж півроку. Старший неначе прийшов у себе, погляд сфокусувався. Переляку не було. Проте мовчав, жодного слова, жодного звуку. Вклала спати. Коти прийняли зайд, лягли гріти дитячі тільця. Так і позасинали. А Міра пішла в сад, могилу копати і хрест ставити.

Так під грушею з’явився перший хрест.

Ким була та дівчина, і що це за діти Міра не дізнається ніколи. Навіть те, чи вони рідні, чи мати їх вона, чи може сестра, чи взагалі вони ніхто одне одному. Ніяких документів, ніяких відомостей, ніхто нікого не шукав. Ні тоді, у війну, ні потім.

Старший хлопчик почав говорити через кілька місяців. Міра сподівалась, що хоч ім’я своє назве, чи батьків. Проте назвав лише себе, а решта чи то стерлась з його пам'яті, чи просто не знав... Володя. Прізвища не було. Просто Володя. І те добре. Молодшого сама назвала Василем. Коли чергова влада пришла, записала дітей своїми, так простіше, і прізвище їм вигадала: Дужі. Бо надто вони кволі були. Тож хай краще будуть Дужими. Бо ж як назвеш, так і буде. Так і стала в один день матір’ю двох хлопчаків.

Війна ходила колами. Загрузла. Злилась. Лютувала. Циганка продовжувала допомагати партизанам, селяни продовжували прикривати, Полісся продовжувало горіти.

Український фронт йшов тяжко, грузно. Полями, лісами, поліськими болотами. Пройшли зі сльозами. Покалічені, понівечені, але вперті.

Проте зі звільненням земель війна не скінчилась ні для кого. Всі працювали на фронт. Ще тяжче, ще відданіше, ще завзятіше. Робота висмоктувала сили. Втома була постійною. От на неї спочатку Міра і грішила. Та потім зрозуміла, що даремно. Бо через півроку народила сина, чорнявенького красеня Дем’яна. Записала на прізвище Чорний, такого в селі не було,  тож ревнувати ніхто не став, вирішили,  що партизанський син. А скоро і війна закінчилась. У мирне життя увійшла циганка з трьома малими дітьми, проте одна.

Післявоєнне життя потекло швидко.  Відновлення мирного існування підносило дух до небес. Безжально експлуатуючи людей, влада видавала пятирічки за три роки, обганяючи всі графіки. Проте самі люди не жалілись. Адже хотілось відновитись. Праця на благо з молоком матері всоталася, залюблена була.

Мірини хлопці окріпли, стали таки дужими. Були неймовірно дружні, всі вперті як один, та ще й розумні. Характери правда різнились категорично. Володя спокійний, розсудливий, часто замислений. Василь веселий,  шибайголова, спритний. Дем’ян впертий,  пристрасний, наполегливий, вигадливий. У школі їх вчителі хвалили, навіть по доброму  заздрили,  що всі троє як на підбір. Хлопців у селі любили.  Та не матір.  Бо не та. Проте і не зачіпали.

Довоєнна пам'ять вилилась в якусь потвору. Жінки,  які втратили чоловіків на війні,  чомусь починали звинувачувати циганку, хоча вона до того жодним чином не причетна була. Ба, навіть порятувала кількох місцевих під час їх партизанства, і синів їх витягала ранених, доглядала в землянках, поки від ран не оклигували. Пам'ять коротка,  ненависть отруйна. От сформували ті розмови у наступних поколінь ставлення до Міри обережне, як до вогню, коли тихий – то все добре,  але зачіпали не можна. Так і обходили її, дивну циганку, стороною.

Хлопці матір любили.  Віддано.  Вдячно. Вона ніколи не приховувала їх історії.  Але завжди наголошувала,  що поки вона одна їх мати, другу може знайдуть, тільки вона не знає як. Та вони і не шукали. Могилку в саду доглядали. Дякували тій дівчині за збережене життя,  ким би вона не була. Себе вважали кровними братами, всі троє.

Як дорослішали, поїхали в світи,  шукати долі. А Міра залишилась одна. Знов одна.