Легенда. Табір

«Було то якраз перед війною. – Почала розповідь Віра Володимирівна. – Тою, що друга світова. У наших краях люди завжди жили відділено, обособлено. Що говорити, навіть говірка сусідніх сіл відрізнялась. Кожна громада плекала свою самобутність. Хоча навряд чи вони то розуміли, чи робили цілеспрямовано. Просто так склалось. Тому сторонніх в селі завжди видно було, і до них ставились з пересторогами. І що вже говорити про купу зайд, тим більше циган.

Циганський табір увійшов в село надвечір. Весна була. Польові роботи втомили селян. А тут ще й радісний балаган. Втомлені та злі місцеві вирішили прогнати непрошених гостей. Грубо. Не просили, а саме проганяли. Навіть коням дісталось. Табір вийшов за село, якраз до струмків. Вирішили переночувати і рушати далі. Все було б нічого. На тому б і закінчилось. Та от тільки юнацька гаряча кров не стерпіла.

Молода, красива циганка вирішила помститись. Міра її звали. Мирослава по нашому.

Її прагнення в таборі не розділяли. Їх не раз уже гнали, нічого страшного ж не сталось. Тим більше зараз, як совєти почались. І кочують вони тепер все менше, та й подалі від скупчень нинішньої вдали… Проте надто дівчина була ображена і запальна. Не стрималась. Посварилась. Не послухалась. Табір зранку пішов далі. А вона пішла своєю дорогою. На хутір до старости…»

Дмитро слухав на пів вуха. Його цікавила лише розгадка хрестів посеред лісу. Бо ж теща казала, що це не кладовище, і навіть ще не хутір тут, він трохи далі. Хоча ліси таки малопрохідні. Ото можна заблукати, в мумію перетворитись і не факт, що тебе через пару років хоча б знайдуть. Українська Сіверщина – суворий край, занедбаний, навіть лячний і дикий місцями. Як його Катя тут виросла, розуму незбагненно. Неяк відьмацтво. Осміхнувся сам собі. Він же вже її звинувачував, що вона його таки приворожила на Трійцю, травою тою, що заставила в болоті рвати і їсти. Весела була пригода.

А от Катерина поринула в мамину історію цілком. Їй ввижалася темноволоса красуня з зеленими очима. Ввижалася весняна ранішня мряка. Ввижалась дівоча хода: швидка, рвана, гостра. Міра йшла стежиною від струмків у сторону хутора…

Хутір був невеликим, дворів на двадцять. Йшов одною вулицею, яка через лісок і місток над річкою вела до села неподалік. Всі хуторські двори були жилими. То глеки висять на тині, то прання бовтається на шнурку, то просто доріжки топтані. Міра стишила ходу. Пам’ятала про нелюбов місцевих до прийшлих. Ще б, надто свіжий відбиток. Тож стрівши двох мужиків, мило усміхнулась. Актриса. Розпитала де старосту знайти. Наплела принагідно, що з табору пішла, сподобалось село, вирішила осісти, бо за совєти всіма руками і ногами. Може де й перегнула, але легенду треба тримати. Їй зараз треба довіру завоювати. Потім «бити» буде.

Мужикам багато не треба. Жіночий усміх. Примружені очі. А коли ще й себе по шиї погладила, мов ненароком... Бачила малу перемогу,  бо ж загорілись розповідать куди йти, хто поможе, хто облаштує. «До зустрічі!» - Кинула недбало і підстрибом помчала у село.

Весна і совєти гнали селян на поля. Люди, не розгинаючи спини і не підводячи голів, плелися вервечками. Та начальство було в конторі. Ціну собі не склало, але певно з великої доброти, чи то тяги до подяк «за збільшення кількості працюючих радгоспників» дозволило поселитись на хуторі. Тільки хат не було вільних. Дозволили збудуватись. І пайку сказали виділять. Хай до радгоспу вступає, як тілько облаштується. А їй то і треба було.

Міра підійшла до діла творчо. Образа клекотала ще свіжа. Вимагала тонко починати, потрохи пити, аби не обпалитись. Звичні діла циган вона не чинила. Не наводила шуму. Нічого не поцупила і не викрадала, нікому не гадала і не віщувала. І навіть нікого не обманула. Вона «довгу помсту» замислила. Незворотну.

Розкидала чари. Аби вони проростали в серцях та умах. Дурну голову такі чари отруюють, примушують жінок та чоловіків ревнувати, сумніватись, гризти себе і ближнього. А чи то голови були дурні у місцевих, чи то надто втомлені, та зерна проростали.

Оскільки староста дозволив, Міра намовила сільських чоловіків та парубків допомогти хату будувати. Вони і раді старатись. Жінки ревнували і кипіли. В сім’ях почалися сварки. Циганку одні тихо ненавиділи, інші милувались нею. А на краю села, біля струмків, виростала невеличка хатина. І разом з хатиною росла квітка міриної помсти – селяни самі себе згризали, своєю ненавистю і злом, яке годують в своїх душах.

Війна...

Вона дихала холодом. Поруч. Сонце палило землю, війна заморожувала душі. Йшла тихо, але впевнено.

До хутора Турова війна дісталась пізньої осені. Хоча ні, вона дісталась раніше, коли весь люд, що має руки і від того може тримати зброю, пішов на фронт, коли навіть діти по 16-17 років пішли на фронт. А холодної осені той самий фронт і підійшов. Швидко, навіть непомітно поліські села занурились в темряву «по той бік фронту».

Нова влада мела в селі грубою мітлою. Розташувались фривольно, поводились вольно. Хутір був не так цікавий, як село: поодаль, самі баби лишились, поживитись особливо нічим. То й рідко навідувались туди. Та жінки там тягли свою долю, як тури: тихо, спокійно, поволі, над прірвою життя, лиш би не вимерти.

І Міра затихла. Помста її не вдалася. Хотіла лише гординю людську покарати, а тут війна. Війна і холоди.

Прибились до Міри пара котів та пес. Разом в хаті жили, разом тепліше. Спали разом, і їли разом. Пса кормила. Коти самі собі часто їжу здобували. Одного разу притягли притихлого пугаченя. Не придушили навіть. Певно дивина така самим цікава була. Перелякане, але ціленьке. Певно, тільки літати навчилось. Жаль стало пташку. Відігріла, та віднесла до струмка, де їх родину бачила раніше. Отак і  ще одним другом обзавелась.

Зима нічого не змінила. Хоч поневолювачі були нові, але доля була незмінна. Тільки ті, старі, наче на своїх були схожі, а ці нові інші, зовсім чужі. Селяни далі тягли свою долю. Точніше: жінки та діти. Воювати вони не могли. Допомогти своїм не могли. Та Міра могла. Її хата на самому краю хутора була малопримітна. Та і доріжку до струмків можна легко пояснити необхідністю воду брати. Проте ходила там не тільки Міра. То був шлях життя і прикриття для партизан. Пес, коти і навіть пугачі глашатаями були. Небезпеку від чужинців чули – сповіщали, кричали, вили. Своїх не чіпали. Наче розуміли. Міра допомагала, чим могла.