Міра. Струмки життя

Пролог

Неспішне сонце огортало горизонт. Полісся загоралося у Яриловому вогні. Туман стелився рівниною, підходив до лісу і завмирав в передчутті. Ліс тихо дихав, прокидався. Павучки струшували росу зі своїх плетінь, бо ж вона рясно налипла, і відбивалась усім спектром на вранішньому сонці. Вересневий ранок був тихим і чаруючим.

Катя припнула велосипеди на узліссі шнурком. Не вкраде ніхто, але ж місцева шпана теж шастає в пошуках поживи, раптом грибів не знайдуть, а велик помітять. Додому без коліс довго швендяти, ноги і так у лізі зіб’єш, а ще кілометрів зо п'ять пішки не надто хочеться плестися. Дмитро он вже втомився. Хоч і не скиглив. Бравував. Розтягнувся спиною, наче вона струна на гітарі,  ледь не хруснула. Струсив ногами. Підстрибнув пару разів. Готовий до походу. Сам же напросився.

 - Шо, не крутиш у своєму спортзалі велосипеда? Казала ж тобі, кардіонагрузки треба, бо не замінить твоє залізо бігу. Дихалку тренувать треба! – не втрималась від єхидства.

 - Нічого я не збився. Просто ваші сільські велики не зручні. Треба наступного року тещі з передачами велосипеда привезти.

Віра Володимирівна навіть перестала ритись в речах. Збентежилась.

 - Дмитре, нашо він мені?! У мене і так велопарк великий, хоч на Тур де Франс їхай. А тих ваших дорогих боюся, ще шось не те нажму, забуду де гальма.

Загальний настрій піднімався, втома від крутіння таки справді незручних велосипедів потрохи відходила. Невеличку компанію чекав похід до лісу по гриби. Власне «на гриби» напросився Дмитро. Вони рідко з дружиною приїздили до її мами, тільки от нещодавно купили авто, стало простіше. Бо ж витрачати цілий день на дорогу маршрутками в один кінець вкрай втомлює, та і вихідних тільки два. Відпустки чи великі свята теж рідко. От і виходило, що бувають вони тут добре якщо тричі на рік по пару днів. На авто хоч і майже п'ять  годин одну сторону, та все ж простіше. Здавалось би, сусідня від столиці область, поруч же. Але ні. Майже чотириста кілометрів. Якесь це Полісся зачароване…

Сім’я потихеньку почала свій шлях у ліс. Віра Володимирівна вела основний маршрут, діти на невеликій відстані розійшлися вбік. Почалося тихе полювання.

 - Катю, я знайшов. Іди глянь, він нормальний?

«Почалося», подумала Катя і була права. «Тихе полювання» закінчилось, бо буде голосно. Дмитро вдруге в лісі. Гриби бачив тільки в банках, мариновані, від тещі, та в книжках певно ще шкільних. Перший їх похід в лісі біля Києва завершився вдало. Всі живі лишились. У Каті знайшлося тільки з десяток маслюків, у Дмитра ціла корзина поганок і таки теж пара маслюків. Хоча, як він потім скрушно зізнавався, цих грибів бачив вдосталь (може і прибріхує), але не брав, бо вони «якісь слизькі на вигляд». Тепер він вирішив певно одразу виясняти, що їстівне, а не в кінці, коли весь врожай молода дружина викине.

Прийшлось Каті весь час бути майже поруч, бо грибів таки вдосталь було в лісі. І на кожен гриб чутно було: «Ка-а-а-ть». За кілька годин набрався вже майже повний кошик, правда один на двох. А теща сама вже кошик назбирала. Сонце піднялось, припікало. Ліс не був густий, проліски траплялись часто. Тож в голову вже напекло. А закритий одяг ніяк не сприяв прохолоді.

 - Тут недалеко ключі б’ють. Вода джерельна, найчистіша навкруги, струмок той потім в нашу річку впадає. Можем там зробити привал, – запропонувала Віра Володимирівна. Чим неймовірно порадувала дітей.

Від струмків віяло прохолодою. Роззулись, зняли курточки. Курорт майже. Дістали з наплічника нехитрі бутерброди. Або ж скоріш інгредієнти. Перекус був місцевий: хліб, шмат сала, кусок ковбаси («це вже явно для нас мама старалась» вирішила Катя), домашні помідорки з городу, огірки та сіль в старій пластиковій коробочці з-під фотоплівки. Але ж як то все смачно! Навіть Дмитро зацінив. «Дитя асфальту», розвалившись на густій зеленій траві, задоволено мружачись, наминало сало на чорному хлібчику.

Наїлись, можна і поспати.

Та ні. Не можна. Залишилось заповнити третій кошик, і можна рушати додому. Вирішили гриби трохи перетрусити по кошиках, аби всі були не надто повні, і кожен міг наповнювати свій на зворотній дорозі. Бо ж Катеринин кошик був майже пустий. Поки дівчата займались сортуванням, Дмитро вирішив води зі струмка набрати. Справді вона там смачна. І щось вдалині прикувало його увагу. Блиснуло на сонці. Придивився. Наче нічого не видно, лиш широка галявина. Похитав головою туди-сюди. Таки щось блищить. Та мало що там може бути, може теж грибники велосипед свій поставили, то і відблискує.

 - У нас здається конкуренти тут є.

 - Може, звісно, проте важко тут людей стріть. Навкруги лиш три села зосталось, людей по півсотні, та й ті пенсіонери. А ліси на сотні гектарів поросли. Он тільки в нашому селі агрохолдинг полів в оренду на п'ятсот  гектарів взяв. Ми й не знали, шо в нас стільки поля є, бо все лісом заросло. То вони своїми тракторами і молоді ліси перепахали, бо бач по проекту там поле значиться. А лісу все рівно багато лишилось.

 - А чого тут не пахали? Чи це вже не нашого села землі? – зацікавилась Катя.

 - Чиї землі достеменно не знаю. Може і наша вже ОТГ. Бо тут було колись інше село, вірніше хутір. Турів. Та вимер вже. І тури вимерли, і хутір з прилеглими селами помер…

 - Печально…

 - Дмитре, а чого ти вирішив, що тут хтось є? – схопилась  Віра Володимирівна.

 - Та там на галявині за струмком блистіло щось, подумав може теж велосипеди, грибники…

 - Ооо, діти, – багатозначно протягла слова мама. - То певно тобі хрести мигнули сонцем…

Віра Володимирівна замислилась. І лиш вирячені на лоби очі дітей повернули її у реальність. Усміхнулась. Розрядила обстановку.

 - Не страшіться. Не мертвих боятись треба, а живих. Про мертвих варто пам’ятати, і бажано правду. Але про цих лиш легенди знаю. Ніякої містики. Просто життя. Але і надто не просте. Якщо хочете, розкажу вам цю історію. Ще трохи посидимо, сонце спаде якраз, буде нам в спину світити на шляху назад, гриби краще видно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше