Глава 32

Після дня як Матіаса виписали з лікарні минає кілька тижнів. Осінь поволі віддає свої права зимовому холоду. Можливо, не хоче, але зима вперта і сильна. Вона вміє стояти на своєму. Єдина, кому піддається — весна. Бо скільки б снігу не мела, скільки б не морозила, а весняне тепло завжди приходить, попри все. 

Ми живемо у моїй квартирі, тій, що Матіас подарував. Спимо у різних ліжках, їмо окремо, фактично і не бачимося. Чоловік весь час на роботі, я займаюся “Рейном”, який вирішую модернізувати й додаю тематичних вечорів на різні теми. Єдине місце, де Матіас дивиться мені в очі, де говорить поглядом — палата Даринки. Малеча не прокидається. Лікарі роблять усе. Ян на початку зими привіз кількох зі столиці, але вони розчарували. Не сказали нічого нового, не подарували надії. Вердикт — Даринка може все життя пролежати у комі, або одного разу прокинутися. Чи прокинеться? Тільки Бог знає відповідь, бо медикаментозно неможливо її підняти. 

День за днем. Сіра буденність стає чорною. Я з головою йду у розвиток пабу паралельно спостерігаючи за Яном. Він чахне. Помирає на моїх очах. Кожне відвідування лікарні стає новим темним колом під його очима. Кожний погляд на доньку вириває щось з його серця.

Він не проганяє, але і не тримає. Це я не відпускаю його. Я змушую жити зі мною. Я готую нам обом вечері. 

Боляче бачити як людина, котра колись відверто зваблювала мене на кухні, перетворюється на привида свого минулого. Матіас худне на кілька кілограмів на очах. Йому стає байдуже на школу та решту пабів. Він займається справами автоматично забуваючи мету, з якою створив “Версус”. 

Ми з Нелею спілкуємося кожні вихідні. Колишня колега розповідає, що всі рішення стосовно навчального процесу, чогось нового, змагань і решти, приймає заступник. Ян ігнорує. Навіть не розумію чому досі продовжує приходити в офіс. Я гадала, що він віддає себе там. Думала, що це на краще. А там прийде час і Даринка повернеться у наші життя. 

Я помилялася. 

Неважливо чим зайнятий Ян з вигляду. У душі він фактично мертвий.

На свята я не їду додому, і його не тягну. Не хочу псувати свято мамі з татом і його змушувати дивитися в очі людям, котрі не пробачили. Ця зустріч принесла б лише проблеми та скандали, а я намагаюся оминати подібних стресів для власної сім'ї. Тож, різдвяні свята проводимо удвох.  Матіас слухняно допомагає готувати мені, дивиться фільми, тільки це все одно нічого не змінює. Він — оболонка без душі. Чоловік не усміхається. Ні устами, ні очима. Не сприймає нічого, бо не бачить сенсу. Все стало пустим без доньки. Нічим. І він став нічим.

За зимою приходить весна. Сніг тане, місто прокидається від сплячки, а люди скидають чорні шати й витягують яскравий одяг. Згодом приходить перша весняна гроза. Грім з блискавкою будять мене серед ночі. Прокинувшись, йду  на терасу. Спершись на поручні спостерігаю за дощем. Злива барабанить краплями по асфальту, вікнах, дахах будинків, створюючи свій власний неповторний шум. Це перша злива, коли я не думаю про Антона. Дивно спіймати себе на тому, що думки не повертаються у ту ніч, а зостаються порожніми. Немов би переді мною вже не нагадування, а звичайна гроза, як і для усього світу. 

Глибоко вдихаю. Холод і сирість торкаються шкіри. Раніше відчувала все інакше. Раніше шкіра реагувала на подібну погоду болем. Тепер він вщух. Не зник, але не вижирає зсередини. 

Опускаю очі на пальці, котрі стискають поруччя. Скільки разів я бачила на них кров у снах? Скільки разів відчувала її металічний присмак? Тепер немає цього. З розмови у лікарні, коли визнала, що реально пробачила Яну, кошмари пішли. 

Теплі долоні, що лягають на руки вище ліктя, змушують здригнутися. Напружуюся, хоч і знаю хто позаду. Знайомий аромат кедра звивається навколо нас обох, змішується зі свіжістю дощу. 

— Кошмар? — тихий грудний голос Матіаса голками впивається в тіло.

Прийшов. До мене. Це так дивно, бо минуло так багато часу. Жити в одній квартирі й жити разом — такі різні речі. А він і не живе останні місяці. Тіло існує, все інше щезло. Забула, яке тепло його рук. Забула, як пахне його тіло. 

— Ні. 

— Погані думки? 

Хитаю головою.

— Не вгадав. 

Намагаюся відповідати спокійно. Боюся налякати його. Це вперше, коли ми просто говоримо, а не перекидаємося кількома словами, бо так потрібно. 

— Що тоді? 

Тепле дихання торкається потилиці. Заплющую очі відчуваючи голод. Не знала, що так скучила за цим відчуттям. Воно, тріпочучи, біжить від низу до маківки. Йому страшно, що зараз знову холодом проженуть. Поспішає. Мріє знову заповнити судини власними кров'яними тільцями й просто жити. 

— Почула грім і прокинулася, — шепочу.

Ян обіймає. Притуляє спиною до грудей й впирається підборіддям у голову.

— Я не заслуговую на тебе. 

Всміхаюся. Кладу свої руки на його й, лащуся, наче кицька. 

— Моя думка інша. 

— Знаю. Помилкова. 

Хмикаю.

— Та ні, це ти так вирішив. Моє ставлення знаєш. 

Матіас зітхає. Розвертаюся у його руках та обіймаю за талію. Чоловік напружується. Знаю, йому болить. Він вважає, що життя закінчилося. Зникло, як та хмаринка, котру погнав вітер. Цілую його у колюче підборіддя. 

— Принцесо, — вимучено шепоче.

— Припини, — наказую. — Припини варитися у котлі. Ти не диявол, не зло, не вбивця. 

— Моя помилка надто дорого коштувала. 

— Вже оплачено, Матіас. Ти сплатив сповна. 

Знову цілую. Приємно відчувати як його шкірою мчать сироти, на мій дотик реагує. 

— Міє…

— Не відштовхуй, — бурмочу. 

Не думала, що тіло так шалено скучило за ним. Я не відпускала, щоб не потонув, а сама ще більше стала залежна від нього. 

— Тобі не бридко? — злегка відсторонюється й підіймає голову, торкнувшись підборіддя. — Мої дотики не викликають того, що раніше? — питання таке щире, повне тривоги й страхів. Матіас балансує на межі й будь-яка моя дія може вирішити, що буде з ним далі. Страшно усвідомлювати подібні речі.