Глава 31

Вночі повертаюся електричкою з пересадкою до міста Яна. Воно має іншу назву, та я вперто іменую його на честь Матіаса. В душі повний розпач. Відчай через мамине рішення, — яке приймаю, бо розумію її, — точить зсередини. Мені хотілося іншого результату. Хотілося, щоб вона сказала, як тато. Тільки мама інша. Мама не тато. Адже, так мені було б простіше. Так я змогла б не хвилюватися через власне прийняття ситуації, минулого. Не запитувала б себе, чи вірно вчинила. 

Та…мама має рацію. Ян не пробачив би мені смерті Даринки. І Кароліні не пробачить, нехай вона вічність гнила б за це у могилі. Це правильно. Так і має бути, з одного боку. Врешті, хіба можна опиратися на слова Антона, що прощення потрібне, що це ріст? Він тепер лише спогад. Сон, який інколи стає кошмаром просоченим кров'ю та смертю. Проте, завжди є "але".

Повернення у порожню квартиру нічим не допомагає. Почуваюся на перепутті. Перехресті, що веде однаково у нікуди. Знаю ж, без нього буде погано. Я вже все вирішила.Хоч і знаю, що крок в будь-якому напрямку помилковий, бо це тупик. Ситуація, з якої немає виходу. В яку я сама себе загнала. 

Свідомо? Звичайно ж. Ніхто не змушував повертатися. Ніхто не змушував погоджуватися на “спочатку” і розірвання шлюбу. Я звільнила себе на паперах, але морально загнала у пастку. Тепер не Ян привів у неї. Цього разу кожний мій крок був шляхом до цієї миті. 

Тераса зустрічає холодним вітром. Нещодавно я ридала сидячи на підлозі й дивилася на квартиру поверхом вище, боячись, що то він. Тепер, зазираючи у порожні вікна, мені страшно, що туди більше не повернеться саме він. 

Дивна штука життя. Дуже дивна. Можна нескінченну кількість днів думати стосовно нас з Яном, але це не змінить нічого. Ймовірно, краще наразі просто чекати. Продовжувати бути на паузі, допоки Даринка не повернеться у наші життя. Адже, не зважаючи на маму, страхи, вона важлива мені. 

Наступного дня їду у лікарню. Спершу зазираю до Даринки. Вона все ще дихає з допомогою апарату штучної вентиляції легень, її оченята досі заплющені, а губи поки не усміхаються. Деякий час сиджу з нею. Тримаюся за маленькі пальчики й молю Бога, щоб вона прийшла до тями. Вже так багато часу минуло, лікарі взагалі ніякої надії не дають. А мені хочеться, щоб дівчинка жила…. Врешті-решт, Антон загинув коли її рятували. Невже, дарма? Не повинно так бути. Якщо є ті вищі сили, то нехай переглянуть своє рішення. Нехай приймуть брата замість неї. Його вже не повернути, її ж можна…

Потім йду до Матіаса. Увійшовши в палату очима наштовхуюся на його спину у тату. Він сидить на ліжку у шортах, руками тримається за металевий каркас. Голова опущена вниз. Спина напружена. Рани, синці — все зійшло після аварії. Більше не скажеш, що він пережив ДТП, котре могло стати фатальним. Вдруге. 

— Привіт, — кажу, намагаючись лунати достатньо позитивно.

Матіас обертається. Неголеність, котра раніше надавала шарму, наразі швидше додає років. Сірі очі спустошені. З них пішло життя і надія. Чи повернуться колись? Чи побачу там ту привітну грозу, котра зустріла мене першою у місті? 

— Привіт, — кидає сухо.

Обходжу ліжко й кладу на стіл фрукти. 

— Не потрібно. Мене виписують. Виганяють. 

— Чому? Вже повністю відновилося усе? — натягую усмішку. Намагаюся бути позитивною.

— Сказали, що більше тримати мене не можуть, бо знають чому удаю з себе хворого. 

Вигинаю брови. Хмикаю.

— А ти удавав? У тебе ж рани загоювалися. 

— Міє. — хитає головою.

Знову хмикаю. Я знаю, що він робив усе, аби бути в лікарні, щоб ближче до Даринки залишатися. Скільки б ти грошей не мав, та цілодобовий доступ до неї можна влаштувати лише забравши додому. А Ян, мабуть, боїться цього. Боїться, бо це значить, що він забрав би її помирати. 

— Тоді їдемо додому. — дивлюся чоловіку в очі.

Він пропалює ними. Порожниною цією новою, від якої недобре. Але я витримую. Стою рівно й усміхаюся. З літа звикла до цього погляду, від якого саму патрає. 

Хтось сказав би, що Матіас не заслужив, аби я була поруч. Сказав би, що так йому і треба. Я так не вважаю. 

Повертатися у ті емоції, де мною кидало з боку в бік, де не могла зрозуміти чи віднайду сили все ж відпустити минуле — не хочу. Я змогла. Я прийняла. Змирилася. З почуттями, нами, фатальною зустріччю на дорозі. Пробачила. Хоч і почуваюся так, немов мене викинули на перехресті, а вірний напрямок вказати забули. 

Розумію це повною мірою дивлячись зараз на нього. Розумію, що дійсно віднайшла у серці прощення. Через Даринку? Деталі, якими поділився батько? Чи самого Яна? Різниці немає. Головне — внутрішні відчуття. А мої кажуть не залишати його.

— Сам поїду. 

Звужую погляд.

— А я? 

Матіас шумно видихає. Бачу, сказане мене розізлить. 

— А ти без мене.

— Без тебе? — перепитую. Почула ж, але даю йому шанс відповісти ще раз. 

— Без мене. 

— Чому?

Гірка посмішка торкається лише губ, очей — ні.

— Варто визнати, принцесо, що всі мої старання були марними. Доля зводить нас тільки для того, щоб хтось страждав. Не хочу бути джерелом твого болю. Достатньо  того, що вже є. Досить тримати тебе, тягнути до себе. Досить твоєї підтримки, бо тобі шкода мене. Не потрібно. Я заслужив. Я мав би помирати, не моя дитина. Досить дивитися на мене так, наче кожне необережне слово зруйнує. Досить тобі жертвувати заради мене і через мене. Наше “спочатку” ніколи не мало право на існування. Сама знаєш чому. Я зрозумів це пізно, але добре, що взагалі дійшов. Моє бажання виправити минуле стало помилкою. Ми — помилка, принцесо, бо ніколи нас не було. Не мало бути. Не судилося щастя мати, лише біль. 

— Ян, — зупиняю його. — Ти не… Ні. Не вірю. Не проганяй. 

Сірий погляд наповнюється грозою. Вперше за увесь останній час. Не такою, як раніше, але схожою.