Глава 30

Так млосно час тягнувся після похорон Антона. Кожний день був довжиною у вічність. Кожна хвилина годиною видавалася. І ось знову. Я у тій же реальності, де фарб не існує, а сірість полонила розум. Тоді зі мною мама, Катя, батько були…Тепер я сама. Не можу їм подзвонити. З татом можна було б поговорити, ймовірно він зрозумів би, але мама досі нічого не знає. Катя ж… я знаю, що скаже вона. Порадіє, що так сталося. Вигукне у слухавку, що Ян  заслужив на це. 

Можливо, вона навіть права буде. Можливо, таки заслужив. Проте, Даринка точно не заслуговує на подібне. Її рятували в ту ніч, коли помер брат. Вона вижила. А тепер власна мати фактично забрала те, що так намагалася не втратити. І сама померла. Сюрреалізм… 

Я ходжу майже кожного дня до Яна і Даринки. Чоловік мовчить. Бачив доньку. Знає і розуміє, що може бути далі. Зате сам вірно йде на поправку. Попри біль в душі, тіло вправно хоче жити. Тіло не погоджується зникнути. Мабуть, воно щось знає? Принаймні, мені хочеться у це вірити. Хочеться, аби і Ян повірив. 

Минає місяць, два… осінь приходить з дощами та холодом. В один з днів розумію, що пропустила рік, як не стало брата. Тож, попередивши вічно мовчазного Яна, їду у рідне місто. 

Між нами все зависло на стадії “ти знаєш, де я живу”. Кароліна зупинила час для усіх. Бажання, будувати щось на згарищі, немає. Та і як, коли хвилююся за Даринку так само як і її тато? Як, якщо кожного дня радієш, що вона ще жива, а він продовжує лікування та відновлення, ненавидячи себе за те, що його тіло не помирає, як її.  

Кладовище знову зустрічає тишею. Воно завжди таке мовчазне. Тут і природа боїться турбувати мертвих. Не всі померли від старості. Не всі закінчили справи. Не всі встигли стати щасливими, або втілити мрію у життя. 

Могила брата зустрічає теплом. Таке враження, що він чекав на мене. Сідаю на лавку й довго дивлюся на фото. Мовчки. Слів багато, от тільки сформувати якось не виходить. Немов блок стоїть, губи не здатні рухатися, а горлянка звуки видавати.

Дощ починається. Не сильний, мілкий та огидний. Осінній. Краєм ока помічаю жовті листя, котрі безшумно опадають з дерев. Килимом лягають на поверхню землі. Мертвих прикрашають. 

— Привіт, — все ж вичавлюю з себе. — Я пропустила рік по тобі… Погана з мене сестра, правда? Знаєш, — видихаю. — Дивно визнавати й розуміти, але це не тому, що я…не люблю тебе. Просто з тими була, хто спричинив твою смерть. І знаєш, образи на них немає. От говорю тобі це, а образи дійсно немає. Жаль є. Біль, бо я дуже сумую за тобою, є. А образа та гнів щезли. Ян заплатив і платить за ту ніч. Донечкою. Вона — таке світле сонечко, Антон. Гарна, мила, привітна, добра. Чудова дитина. Тобі сподобалася б. Не забирай її… Добре? — схлипую. — Не потрібно. Матіас не переживе. І я теж. 

Замовкаю. Підсуваюся ближче, плити на землі торкаюся. Тепла, попри дощ. 

— Не забирай. Кароліна вже мала заплатити за них обох. Я більше не відчуваю тієї порожнини, що була раніше. Немає її. Коли дізналася правду, думала щезну від болю. Але тепер знаю інше. Розумію інше. Матіас мав би вчинити як казав — одразу спровадити мене. Мав би прогнати, а не на роботу брати й шлюб пропонувати. Та, можливо це було випробуванням? Для нас обох. Він знав хто я. Знав, що через нього сталося. Потім я дізналася. Ненавиділа. Боліло, бо ти мій брат. А тоді Даринка у життя прийшла. Ну… раніше звісно, але ж все одно. Хмаринки нам купила, — сміюся нервово. — Смішна така. В очі дивилася ніби я мама її. Так щиро. Правильно. І Ян припинив маніпулювати. Квартиру подарував, паб. Я навіть туди носа не совала. Не знаю, що відбувається. Не просила, а він все одно зробив. А ще, вибір дав. Знав, що мені складно. Знав, що попри емоції між нами, є минуле. Не тиснув. 

Проковтую клубок у горлянці. Мовчання перетворюється у молитву. Брату можна сказати усе. Завжди так було. Він був моїм маяком, опорою. Мені страшенно не вистачає його. Та, попри всі минулі перешкоди, попри біль, аварія показала, що я дійсно не відчуваю тієї ж образи та злості на Матіаса. Показала, що він і Даринка такі важливі та потрібні… Серця торкнулися і засіли там.

Дивно це, бо не повинно так було статися. Але ж сталося. 

— Я ледве не втратила їх, братику. Пережила той самий страх, як тоді, коли усвідомила, що ти мертвий. В очі дивилася, а життя там не бачила. Боялася знову подібного. Боялася, що побачу їх обох мертві очі. Живі вони, на щастя. Даринка тільки ніяк не може вишкрябатися з обіймів смерті. Ти… допоможи їй, якщо можеш. Вона дивовижна. 

Замовкаю. Дощ посилюється. Вітер починає колихати дерева та чагарники обабіч кладовища. 

— Будь ласка, — встаю й кидаю ще один погляд на фото Антона. — Я вже відпустила. Інтуїцію послухала і пробачила, як ти й казав. Тільки, крок все одно вперед не можу зробити. Нікуди. Допоможи мені, братику… Допоможи. 

Їду додому. Думала, до Яна з Даринкою повернуся, але щось потягнуло до батьків. Не до Каті. Бо поки виходила з кладовища, зрозуміла, що вона ніяка мені не подруга. Знайома. Колишня. Але не справжня, котра підтримає. Лише засудження було з її уст. Образи. Докори. Ще до Яна і моєї помилки. 

Рідна квартира пахне, як завжди. Зустрічає мама, радіючи приїзду. Швидко забирає сумку, запитує чи на довго, поки знімаю мокру куртку. А я дивлюся на неї й знаю, мушу сьогодні сказати. Розповісти правду, адже вона має право знати. 

Після вечері, коли тато вже засинає, ми з мамою на кухні, п'ємо чай. Страшно наважитися. Мені було складно проживати ситуацію з Яном, як же буде їй? Я зламалася. Неодноразово. Не могла прийняти нічого. Не хотіла. Тікала. Поверталася. Мучила себе. Умови ставила та виконувала. 

Аварія змінила це. Показала, що світ дивний, подекуди поламаний, він віддзеркалює наші страхи, і мої стали реальністю. Варто було зрозуміти, що між мною і Матіасом є щось, ще тоді, коли його обійми прогнали кошмари. 

Я не хотіла. Я чекала моменту, коли можна було вже ніколи не спробувати спочатку, щоб допетрати банальщину — я відчуваю надто багато до чоловіка, якого мала б ненавидіти. Але, більше не ненавиджу. Не злюся.