Глава 29

Мною керує паніка. Вона контролює повністю, виштовхуючи інші емоції та думки. Встаю з дивану у вітальні, кидаю погляд на приготовану вечерю. Тіло струшує, але працює. Так і стискаючи телефон, не закриваючи сторінку з аварією, викликаю таксі. За п'ять хвилин машина прибуває. Прошу відвезти на перехрестя. 

Страх поглинає, поки ми їдемо. Здається, що світ змовився проти мене. По дорозі всі світлофори червоні, затори, то собаки чи дорослі вибігають на проїжджу частину. Час плине повільно, а я хвилююся чи встигну. 

Не думаю. Взагалі ні про що. Паніка клекоче, думки виштовхує, і все — порожнина. 

Коли таксі зупиняється неподалік від аварії, водій перепитує, чи точно мені сюди. Оплачую поїздку й виходжу з авто, буркнувши, що точно сюди. Таксі їде, я ж залишаюся стояти через дорогу від двох зімʼятих машин, як споглядач. 

Серце клекоче. Вистукує страхом у ребрах. Долоні спітніли. Очима вловлюю метушню. Тут ДСНС, поліція, швидка. Всі працюють. Люди зібрані, спокійні, це не перша аварія у їх житті. У моєму друга…

Не можу більше стояти. Перебігаю дорогу й намагаюся підійти до машини Яна. Один з полісменів бачить це, одразу перекриває дорогу тілом.

— Не можна, — суворо каже.

Завмираю. Дивлюся на чоловіка крізь сльози. Мабуть, він бачить, що я не просто так рвуся туди.

— Там ваші близькі?

Киваю. Лише після цього чоловік дозволяє пройти. 

— У якій машині?

— Тут мав бути чоловік з дитиною. Дівчинкою восьми років, — шепочу.

Полісмен кладе руку на плече. Стискає. Цей жест вбиває. Гірше за слова і співчутливі погляди. Я не дивлюся на авто винуватиці. Тільки на машину Матіаса. 

— Їх ушпиталили. 

Ледве тримаюся на ногах. 

— В яку лікарню повезли? — крізь у туман перед очима.

— Центральну. 

Розвертаюся, щоб йти. Полісмен зупиняє питанням:

— Вас не цікавить хто спричинив аварію? 

— Хто? — зупиняюся.

— Кароліна Матіас. Наскільки я зрозумів, вона врізалася у власного…чоловіка.

— Колишнього, — уточнюю для чогось.

Полісмен киває.

— Вона померла на місці.

Дивно, що мені шкода цю жінку. Насправді вона не заслужила жалю. В повідомленні було написано про її смерть, але я нічого не відчула. Побачивши все на власні очі, співчуття увімкнулося. Кароліна була хворою. Навіть її дії не засудити, бо все, певно, у її житті сприймалося викривленим. 

Полісмен просить залишити контактні дані. Тільки після цього йду. Знову викликаю таксі і їду у лікарню. 

Перед очима туман. У вухах вакуум. Я чую звуки, та усвідомити не вдається. Світ пропливає повз, а для мене зупиняється, поки добираюся до Яна з Даринкою. 

Мені страшно. Страшно, що втрачу їх так і не встигнувши почати спочатку. Страшно, бо знову дорога і машина забирає важливих мені людей. 

Історія повторюється, ті ж самі герої, той же фінал… Смерть. І знову не я. Мене оминає, але не Матіасів. 

В лікарні вдається прийти до тями, коли знаходжу потрібне відділення й натрапляю на лікаря. Чоловік спершу намагається зрозуміти хто я така, тож швидко брешу, що наречена. Знаю, коли ти не близький родич, можуть не пустити. А так, є шанс. 

Чоловік твердо починає:

— Ваш наречений у стабільному стані, на щастя, і при тямі. Забої, синці, різані рани від скла, але йому пощастило. Дівчинка… — лікар дивиться в очі надто….співчутливо. — у вкрай складному. Вона сиділа позаду, удар був спрямований більше на неї. 

— Вона жива? — ледь чутно питаю. Серце зупиняється від горя. 

Я б кричати почала, якби не ступор та шок. 

— Жива, — сумно лунає, — але надії мало. 

— Мій наречений — її батько. Він знає? 

Лікар хитає головою.

— Ні. Ми ще не казали. Тільки обстежили дівчинку. 

— Не кажіть, — панічно прошу.

Чоловік проводжає до Матіаса. Біля палати залишає. Не стукаю. Входжу, боячись побачити те, що за дверима. Це наче йти на зустріч страху і знати — побачене знищить. Так і стається. Варто дверям відкритися, а сірі очі металом шматують мене з порогу. В них стільки страждань. Ян і не ховає. Більше ні. Не може… не хоче. 

— Ян… — тихенько кличу на ім'я. 

Йду до нього. Під поглядом, що гірше кулі проймає, але не зупиняюся. Не в подібній ситуації. 

— Мені не кажуть, що з Даринкою, — перше, що лунає. 

Сідаю на край ліжка. Розглядаю крапельницю, крововиливи, ранки всюди. Матіас у бинтах. З вигляду знесилений, зате в очах справжня гроза. Сувора, вбивча. Вона пошматує ураганом усіх, хто не зробить як йому потрібно. 

Не знаю, що йому відповісти. І як? Правду? Ні. Це знищить його зсередини. Я знаю скільки значить для нього дівчинка. Вона і мені важлива, а він її батько.

Важкий видих видає мене з головою. Дивлюся Матіасу в очі, а в них бачу — знає. Все знає і розуміє. Мовчить просто. І поки з уст не злітає і слова, помічаю, що погляд тухне. Сірий стає тьмяним, позбавленим життя. Немає там ні грози, ні сталі. От так, миттєво. Було, а тепер немає.

— Що тобі сказав лікар? — суворо запитує. 

Не на мене сердиться, знаю. Проте, все одно від тону здригаюся. 

— Ян… — злегка хитаю головою.

Я сама попросила лікаря мовчати, і ось, сиджу перед ним та не знаю як збрехати. Правда не вихід. Вона вб'є Яна. Випатрає і кине на узбіччі життя. 

Руки тремтять. Пам'ять пережитого дихає у потилицю. Волоски на шиї дибки встають, реагуючи на стрес. Я ледве не втратила його. Їх обох. Але ж, надія має бути… Як це “мало”? Лікар помилився. А навіть якщо її мало, то це не означає, що немає. Є, отже можна боротися. 

— Що? — сухо повторює.

— Вона жива, — тихо кажу.

Підсуваюся ближче. Хочу за руку його взяти, але боюся. Відштовхне? Забере? Проігнорує? А мені торкнутися потрібно, щоб відчути — живий. Шанс ще є. 

Ян заплющує очі. Вимучений, блідий. Тіні на обличчі, підкреслені ранами, такі глибокі. Темні. 

— Далі, принцесо, — хрипло просить. Благає. — Що ще сказав?