Глава 28

“Йому теж боляче.” — прокидаюся вранці саме з такою думкою.

“Він довіряє мені найдорожче.” — усвідомлюю, бо Даринка все ще спить в моїх обіймах, а Ян у себе. 

Він не хоче тиснути. Провина пожирає його, бо знає, що нічого не виправити. Матіасу складно. Не простіше, ніж мені. Але все одно дає можливість вибору після усього. Не маніпулює, як любить. Не грає більше в ігри. Все відверто і чесно. Вибір за мною…

Чому ж так складно прийняти його? Брат казав слухати інтуїцію, але я не чую її. А може не вмію чути? Може затулила вуха, тому її голос не долинає? 

Притискаю до себе малечу. Рух такий звичний, немов вже вісім років її життя роблю так. Маленька, пахне так особливо, як і тато її. Запах молока, ніжності, і цукерок. Дівчинка близька мені, хоча ми з нею з різних світів. Я не хочу завдати їй болю. Дитина щиро ставиться до мене. Вона сумувала, отже привʼязалася. 

Проте, не можна приймати рішення опираючись на Даринку. Бо, якщо будувати спочатку стосунки з Матіасом, то на повній довірі й щирості, без спогадів і болю, без горя та смутку. Не забути брата, але водночас, не дивитися на Яна й бачити вбивцю. 

Тому це рішення таке складне. Тому так важко почути інтуїцію. Бо серце каже своє. Серце готове спробувати. Йому не байдуже на минуле, бо воно у ранах від втрати, але воно відчайдушно бажає залікувати їх обіймами. Любовʼю. Спокоєм. А розум пручається. Розум шукає логіки, та забуває, що у почуттів її не існує. Почуття — не математика. Це лірика, котра гойдається на хвилях, ризикуючи потонути у будь-яку мить, проте все одно вперто пливе вперед, шукаючи потрібний берег. Почуттям чхати, що розуму не подобається. Їм неважливо нічого, крім серцебиття і його ритму, коли дивишся в очі тієї самої людини. Того самого чоловіка…

Даринка совається, вириває з напівсну та роздумів. 

— Привіт, — лагідно перебираю її волоссячко. М'які пасма, наче шовк. 

— Мія, — бурмоче. — А де татко? 

— В себе, мабуть.

— Ти зі мною спала всю ніч?

Усміхаюся.

— Звісно. Охороняла тебе.

— Від монстрів? 

— Хіба вони існують? — дивуюся.

Даринка натягує ковдру на обличчя.

— Існують. Під ліжком живуть.

— У мене ні. 

— Ти просто не бачиш їх, — тихо каже.

— Бо доросла? — Даринка киває. Стягую з неї ковдру. — Гей, зі мною не бійся, добре? І з татком теж. Він захистить тебе, така у нього робота — донечку берегти.

Малеча усміхається. Тішуся, бо не хочеться бачити, що вона чогось боїться. Дитина має бути впевнена у тому, що її люблять, захистять, вбережуть і допоможуть. 

— Татко герой. 

— Не сумніваюся.

Даринка сідає. Волоссячко смішно стирчить в різні сторони. Очі великі, широко розкриті, наче вона згадала щось важливе. 

— Він і тебе захищатиме, бо ти його принцеса. Я чула, як казав, так на тебе. 

Сміюся.

— Найголовніша принцеса у його житті це ти, Даринко. 

— Тоді ти королева татка. 

— Ну-у-у-у… це вже йому вирішувати.

Вона дивиться в очі. Уважно так, щиро. Запитує:

— Ти вже подумала? Знайшла щиру відповідь на свої питання?

Зітхаю. Що їй відповісти? Я думала, але нічого так і не зрозуміла. Не вирішила, що робитиму далі. 

Розглядаю малечу. Така мала, а настільки глибоко бачить. Не дарма кажуть, що діти розуміють усе значно краще, ніж дорослі собі уявляють. Мабуть, коли виростаєш, забуваєш себе у дитинстві. Бо як інакше пояснити, чому не зважаєш на те, що діти усе усвідомлюють і бачать правду?

— Ні. — ласкаво всміхаюся. — Але на нас з тобою нічого не впливає. Ти моя хмаринка, вірно? — тягну її у свої обійми та цілую у ніжні щічки. 

Я не фанатка дітей, але полюбляю з ними працювати. Та ця дівчинка щось нереальне. Розумна, мила, щира, добра, а заради блиску її оченят хочеться гори звернути. Не моя дитина, але така близька мені. 

— Хочеш сьогодні погуляти? Погода за вікном чудова, сонечко світить. Підемо куди захочеш. 

Даринка завзято підплигує, виривається з обіймів та стоїть вже біля ліжка. 

— Тільки зуби. Спершу вони.

— Звичайно, — удавано серйозно кажу. — Щітка у тата вдома?

— Ага, — мчить вже у вітальню. — Я до нього.

— Зачекай, — регочу. — Зараз подзвоню татові. Повідомлю. 

Хапаю телефон, а Даринка вже з очікуванням дивиться в очі. Набираю Яна. Він майже одразу відповідає. Не знаю якого тону очікувала, але спокій та повний самоконтроль вражає.

— Добрий ранок. Ми з Даринкою хочемо сьогодні прогулятися. Звісно, якщо ти не проти. Тому, нам потрібна зубна щітка і, якщо мала бути няня, то відпусти її. 

— Гаразд, — без вагань каже. — Тільки заведеш її на англійську о чотирнадцятій. А я заберу. 

— Мені не чекати її? — уточнюю.

— Ні. Нам з донькою потрібно буде поїхати ще в декілька місць. 

— Як скажеш. То…щітку ти занесеш? І одяг якийсь? 

Ян шумно видихає.

— Занесу.

Чоловік кладе слухавку. Дивлюся на Даринку, котра застигла посеред кімнати в очікуванні.

— Зараз тато все принесе і будемо збиратися. — з усмішкою кажу.

Малеча видихає. 

За хвилин десять Матіас стукає у двері. Його донька відкриває. Обіймає татка. Спостерігаю за ними. Стільки ніжності й любові у кожному його русі. Він присідає до Даринки, поставивши поруч пакет з необхідним. Щось тихо каже їй, цілує у кінчик носика, а вона, немов кошеня, тішиться. 

Пригадую, казав, про вибір. Казав, якщо вибір буде між мною і донькою, то він буде не на мою користь. І чомусь тільки зараз розумію, що ці слова прекрасні. Тоді трішки образливо було, хоча вважала, що мене і не потрібно буде обирати. Але ось же вона — істина. Матіас, якщо любить когось, то заради цієї людини гори зверне. По головах протопчеться, серця розіб'є, та свого досягне. 

Це страшно і прекрасно одночасно. 

Ян встає, Даринка вже з пакетом мчить у ванну кімнату. Він дивиться на мене.