Глава 27

— Вітаю, — промовляє вона чемно. — Я няня Даринки. Вона побачила вас у вікні, сказала, що ви її подруга і….нова мама. 

Веду по плечах Даринки й киваю.

— Так, — повільно відповідаю. 

— І вона любить мене. Ти ж повернулася до мене? — мала задирає голову й зазирає в очі. Щиро так, привітно, з надією.

Не можу дати чітку відповідь, змовчую. 

— А де її батько? — звертаюся до няні.

— Поїхав. Вранці. Що мені робити? У мене чітке завдання дивитися за дитиною, але Даринка сказала, що ви тепер попіклуєтеся про неї.

Всміхаюся. Малеча розумашка. 

— Так. Я подзвоню Яну і повідомлю. Не хвилюйтеся.

Жінка не хоче йти, вагається, тож я, ледве відліпивши від себе дитину, йду за телефоном. При ній телефоную Матіасу. Коли чоловік відповідає, він взагалі не здивований. Хоча, припускаю, що мої слова все ж вводять його у стан шоку.

— Даринка у мене. Няня привела. Я її відпускаю. Ввечері… прийдеш.

Я не кажу, що “прийдеш за донькою”. Не кажу, що няню відпускаю, бо сподіваюся на те, що малеча трішки розрадить мене і я зможу зрозуміти в якому напрямку рухатися. Не кажу, що насправді скучила за нею. 

— До зустрічі, — коротко відрізає. 

Кладу телефон і відпускаю няню. Замкнувши двері обертаюся до дитини. Вона вже мчить вітальню, а в руках моя подушка-хмаринка. 

— Зберегла. 

Усміхаюся.

— Хіба могла інакше. 

— Тато не сказав чому ти поїхала. Ти нас кинула? 

Важко зітхаю. Як пояснити дитині все? Чи варто взагалі? Назвала мене подругою і мамою…. Приємно і страшно. Підведу дитину, якщо не повернуся до Яна. Серце маленьке розіб'ю… 

Підходжу до неї й веду нас обох на диван. Сідаємо разом, одна навпроти одної. Збираюся з силами, підшуковую слова, які  б лунали правильно і зрозуміло для малечі.

— Мені довелося.  Іноді у дорослих виникають проблеми. Щоб їх вирішити доводиться…обирати. А щоб обрати, потрібен час та…

— Спокій? Мама завжди просила спокою. — розумними оченятами дивиться. В душу прямо. Наскрізь.

Боляче бачити ці очі. Дитячі, але в них вже досвід наче не вісім років Даринці, а вісімнадцять. 

— Ні, не спокій. Хоча дорослі його люблять. Потрібно подумати й знайти щиру відповідь на власні питання. Це складно, наскільки б дорослим ти не був. 

— То ти їхала знайти відповідь?

Киваю. 

— Вірно.

— Знайшла? Тепер залишишся з нами? Татко злився, як ти пішла. 

М'яко усміхаюся. 

— Я буду відвертою з тобою, добре? — мала киває. — Якщо не залишуся з твоїм татком, то з тобою — обов'язково. Гаразд? Ми будемо бачитися, гуляти, їсти морозиво. Згодна? 

— А ти не можеш бути з татом? Він тебе любить.

Сміюся. Проковзують істеричні нотки, єднаються з недовірою, сумнівами. Любить? Ян Матіас Даринку любить. Обожнює. Це я точно знаю. Я ж…дівчина, котра нагадує йому про власну втрату сім'ї, вбивство людини й невдачне виправлення фатальної помилки. Можливо саме тому відпустив  і дав змогу самій обирати чи пробачити. 

— Мені шкода, що все так, та я не можу дати тобі зараз чітку відповідь. Я хочу бути чесною, Даринко. Дуже. І я дуже щаслива бачити тебе знову.

Лоскочу її. Дівчинка заливається сміхом. Падає на спину поки стискає подушку і заплющує оченята. Така мила, щира, радісна. Дитина, яка попри все бачить цей світ райдужним. 

Весь день ми проводимо разом. Гуляємо у лісі, потім готуємо вечерю. Даринка попросила картоплю і котлети. Я думала, діти з таким батьком, як у неї, їдять щось більш вишукане, тому поки смажилися котлетки, а дитина очікувала їх, хвилювалася чи сподобаються. 

Вечеряємо удвох. Матіас подзвонив, сказав, що на роботі проблеми, тому буде пізніше. Дівчинку перед сном купаю, ми співаємо знову пісня “булька”, а потім вкладаю її у спальні. Вигадую казку про принцесу, котра дуже сильно мріяла бути собою, але не могла, бо боялася наслідків. 

Ян стукає у двері, — знаю, що має ключі, адже минулого разу потрапив же якось, — близько півночі. Відмикаю їх, поправляючи на ходу футболку й шорти. 

З порогу втрачаю дар мови. Перед обличчям величезний букет ніжних рожевих троянд. Красивих, величних, з ароматом, наче у саду опинилася. 

Клубок у горлянці з'являється миттєво. Ян вкладає букет у руки. Спокійний, зважений чоловік, який приніс букет не для того, щоб підластитися, а тому, що захотів. Дивно це, бо раніше я вирішила б, що причина якраз у першому.

Притискаю квіти до себе. Потай вдихаю їх аромат. Навіть троянди пропахли Матіасом. Кедр і мускус пряним запахом засіли поміж пелюсток. 

— Вибач, що пізно, — каже чітко. 

— Нічого. Даринка спить. Повечеряла. 

Роблю крок назад. Його пускаю. Він розуміє, заходить.

— Що на вечерю було?

— Будеш теж? — наважуюся. 

Це крок вперед. Не знаю до чого, але хоч якийсь.

— Буду. Ти ж сама запросила прийти ввечері.

Сама? Я не запрошувала прийти. Я казала, що…. Так. Я сказала, що ввечері прийде. Просто не уточнила, що за донькою. 

Змовчую. Вирішую, що немає сенсу пояснювати власні уточнення. Нехай. 

Ми йдемо на кухню. Ставлю квіти у вазу й грію картоплю з котлетами. Ян сідає за стіл, чекає. Відчуваю його погляд надто сильно. Хвилююся. Він подарував мені квартиру та паб, а я тут з пюре. Чи їсть таке? Поки жили разом, то Матіас харчувався більш вишуканими продуктами. А це…просто для нього. 

Ставлю на стіл тарілку й спираюся на стільницю, заваривши собі чай з м'ятою. Яну теж роблю. Мене до нестями хвилює те, як відреагує на цю вечерю. Навіть не знаю якого біса важливо це. 

Ян їсть. Апетитно. Смакує. Дивуюся. Запиває усе чаєм й вставши, несе посуд та ставить у посудомийну машину.

— Дякую. 

Надто близько. Між нами закоротка відстань. Продовжую спиратися на стільницю й дивитися вперед, поки він його погляд спрямований на кухонний гарнітур. 

— Будь ласка, — тихо відповідаю.

— Як Даринка? — ближче підходить.