Глава 26

Іноді ми шукаємо прощення самі того не розуміючи. Називаємо це різними словами. Іменуємо виправданнями, бажанням виправити ситуацію, змінити чиюсь думку. Та головне у цьому не людина, якій завдали болю. Головне — ти сам. Що штовхає тебе на дії? Наскільки глибоке почуття вини? Як сильно ти ненавидиш себе за помилку, котра не завжди твоя пряма вина? 

Це говорять мені очі Яна. Зараз. Поки його адвокат оформлює документально наше розлучення, а ми дивимося одне на одного. Нас розділяє стіл. А ще стіна, котра попри всі наші домовленості та намагання, все одно є. Не настільки товста, як раніше. Не така міцна, проте достатньо і такої. 

Я тону у сірих відтінках. Тону, адже сама цього бажаю, промовляючи подумки “спочатку”, наче мантру. 

Ми почнемо спочатку, знаючи, що за плечима одне одного.

Почнемо спочатку, знаючи, що відчуваємо одне до одного не лише пристрасть, а щось більше. Бо навіщо, якщо нічого немає, взагалі починати? 

Ян потребує мене. Я тягнуся до нього. Попри усвідомлення минулого, провину, бажання витравити почуття, емоції, котрі спонукали до зближення. Попри все. 

Ми можемо почати. Не як директор і викладач, не як фіктивна дружина, котру використовують. Не як дівчина і чоловік, що зустрілися вперше на дорозі. Ми можемо стати справжньою нормальною парою. Якщо Ян буде собою. Якщо я все ж зможу пробачити по-справжньому. 

Боюся, бо не впевнена, що вийде. Якби обставини були іншими, було б простіше. Але вони складні. Ми удвох варимося в котлі з болю. Варто лише пригадати слова Матіаса, яким чомусь вірю. Він хотів шлюбом і обіймами не лише досягти власної мети. Він хотів і мені таким чином допомогти, тому квартиру пропонував, тому ставився так палко. Виправити усе бажав. Змінити. Біль, спільний на двох, тугу і власну провину, на щось інше замінити. 

Вийшло геть інакше. Я зіштовхнулася з реальністю, а він з моєю реакцією. Саме це зламало нас. Звісно, було б  значно простіше, якби не Ян був за кермом. Але водієм був він, не Кароліна, яку так легко можна було почати ненавидіти. Саме він. Від цього, рішення приймаються, спираючись на аварію. На те, що через нього сталося те, що сталося.

Але ж ми починаємо спочатку. І цього разу без фіктивних шлюбів і брехні. Ми дійсно встаємо на цей шлях удвох. Як він складеться дізнаємося колись пізніше. Та поки ми лише на початку.

— Ось і все, — адвокат серйозним поглядом обводить нас обох. — У вашій власності “Рейн” по вулиці…

Його голос затихає. Дивлюся на Матіаса. Віддав “Рейн”? Чому? Навіщо? Невже таким чином бажає заплатити за завданий біль? 

— Добре, ми закінчили остаточно, — знову до вух долинає голос чоловіка. — Бувайте. Пане Матіас, пані, — киває мені.

Двері за ним закриваються, а ми й досі стоїмо одне навпроти одного. Стіл продовжує слугувати захистом і стіною водночас.

— Я не просила паб. — тихо кажу. 

Ян спирається на стіл долонями. Плечі поникають, наче на них тягар усього світу. 

— Це найменше, що можу зробити. Паб і ця квартира у твоїй власності. Документи ось, —  підсуває до мене теку, котру залишив адвокат. 

Хитаю головою. Розпачливо, бо не просила подібного. Мені не потрібна плата. Вона від самого початку не потрібною була. 

Кусаю губи. Не дивлюся чоловіку в очі. Ми розлучені. Офіційно. Більше я нічого йому не винна.  Він зробив те, про що просила. Проте, як бути далі? Як поводитися? Не можу ж кинутися в його руки? Лягти в одне ліжко, ніби не було нічого і ми побачилися вперше. Якось дивно це буде. 

— Якщо пробачиш, ти знаєш де я живу. 

Дивує. Землю з-під ніг вибиває. Очікувала чого завгодно, але точно не цього. 

Він розвертається. Йде на вихід. Дійсно йде, залишаючи за спиною розгублену, колишню, фіктивну дружину. Йде, чітко знаючи, що я не знаю чи зможу пробачити. Вибір дає. Дійсно вибір. Забирає пута, котрими скував. 

Двері замикаються надто тихо. Тихий звук змушує здригнутися. 

Ось і все. Я вільна. Теоретично можу їхати куди завгодно. Квартиру продати можу, і паб, а потім на інший край світу. Щоб варитися у пекельних стражданнях, за якими сама ж примчала сюди. До нього повернулася. 

Сіль і цукор, я назвала це так. Вирішила, що зіграю за своїми правилами, та знову вийшло по-його. Знову він переможець. Щоправда, приз його значно цінніший, ніж мій — він повернув донечку.

Вночі думаю про те, як би поводилася, якби між нами не було тієї ночі. Чи покохала б? Чи дала б волю справжнім почуттям? Все ж, Матіас приваблює, і сильно. Мене тягне до нього, ніби залежну  від наркотиків. Тягне і нічого з цим не вдіяти.  Єдина перепона — відчуття вини за ці почуття перед братом. Він мертвий через чоловіка, який став мені важливим. Потрібним. І це найжахливіше. Я стою на межі й не можу змусити себе переступити. Лише крок і все зміниться в якийсь один бік, але я застрягла між двома реальностями й не рухаюся. 

В ту ніч постраждала не лише моя сім'я. Матіас і свою покалічив. Чи Кароліна, дивлячись як на ситуацію дивитися. Жінка втратила здоровий глузд, Даринка матір, а Ян їх обох. 

В ту ніч не тільки моє життя розлетілося вдрузки. 

Чомусь раніше я так на це не дивилася, та після розмови з батьком, фокус дещо змінився. Я знаю, у татові немає ненависті. Принаймні не такої, що поглинає та випалює. Йому болить за сина, як і мені, тільки він не скидає цей біль на Яна. 

А я ні. Я намагаюся так сильно позбутися горя, що не контролюю навіть власні дії. Мої вчинки можна було б легко назвати божевільними. В принципі вони і є такими. Просто доля трішки пожартувала і показала, що буває, коли ти шукаєш нового, але не розв'язуєш проблеми минулого. Свої, не чужі. Тільки свої. Бо цей біль — темна сторона. Бік, який я ніяк не відпущу і не пробачу. А варто. Інакше ніякого руху вперед. Антон казав правду: прощення когось це в першу чергу твій ріст.

Сон зморює під час роздумів. Остання думка — мені сподобалося, що Ян пішов і дав змогу обрати. Дав шанс втекти, якщо я не готова. Вдруге. Цей вчинок багато означає.