Глава 25

Довгі миті його роздумів тиснуть на мене. Висять над головою дамокловим мечем. Шматують, проте поки морально. Поки не фізично.

Вже жалкую, що сказала це. Жалкую, бо це крок вперед, до якого не готова. Я визнала, що відчуваю щось, але це щось ножем проходиться по серцю. Не вдається думати про Матіаса і не згадувати брата. 

То навіщо запропонувала йому звільнити мене, якщо почати спочатку я не готова? 

Але водночас хочу, щоб пішов мені на зустріч. Хочу, щоб не він мною тепер керував. Хочу, щоб ми дійсно отримали шанс. Чи вдасться його використати інше питання та інша історія. 

Хочу, щоб між нами не було прірви. Хочу побачити, чи зможу пробачити. Не забути, але принаймні не бачити у ньому вбивцю. 

Матіас виглядає так, немов йому ніж у серце встромили. Погляд спустошений і злий. Губи стиснуті в тонку лінію. Не готовий він до подібного. Ініціювати наше розлучення може, та боїться до чого воно призведе. Відпустити не хоче, а це фактично червоний прапор і дозвіл на справжню втечу, якою можу скористатися. З егоїстичних бажань Ян проти моєї пропозиції. Але… Якщо він справді готовий скористатися “спочатку”, то нехай зробить це. Нехай дасть розлучення, щоб мати змогу на нове і наше. 

— Гаразд, — викарбовує. 

Згода дається йому складно. Одне слово, а сказане крізь зуби. 

Видихаю. Враження, що одним “гаразд” Матіас звільнив мене від пут, котрі лише життя витягували.

Кивнувши, відходжу від чоловіка. Запах кедра надто сильно в'їдається у пори, не дає думати, а навпаки, робить з Яна героя. Це не так. Те, що погодився дати розлучення, не робить його героєм. 

— Завтра, о десятій. Будь тут.

Знову киваю. Чоловік окидає поглядом і йде. 

Весь день немов на ножах. Мені страшно, що він передумає. Страшно від того, на що я підписалася. А що як розлучення не дасть свободи? Раптом “спочатку” не вийде? Я не впевнена, що зможу пробачити. Не впевнена, що у мене є на це сили. Та і як, якщо досі ношу траур…

Брат казав, що прощення потрібне в першу чергу не тій людині, яку пробачають. Казав, що відпустити це основа зростання. Чому ж тоді так болить? Чому ріст пов'язаний із болем? У всіх так? Як кажуть: крізь терни до зірок? Моя зірка — Ян? 

Було б простіше, якби я дійсно не поверталася. Зникнути з життя Матіаса. Втекти. І забути.

Було б простіше… та ноги самі несуть до нього. Серце саме бажає бачити його та страждати, немов кайф від болю отримує. Руки самі сверблять від мрій знову торкнутися сильного тіла. 

Чи це любов? А може залежність, як у хворої? Він сказав, що я потрібна їм обом… Ці слова так багато значать. Так багато, що душу вивертає назовні й болить. Нещадно. Кігтями шкребе й бʼє мене раз за разом сильніше. 

Ввечері я знову виходжу на пробіжку. Після блукань лісом і розуміння, що до розумного рішення так і не прийшла, хочу подзвонити мамі. Болить в мені все, хочеться розповісти їй, поділитися. Тільки страшно. Не зрозуміє. Втрата пошматувала її, як мене. 

Стискаю телефон у руках. До відчуття оніміння у пальцях. Дивлюся  на номер мами, Каті, а обираю не їх. Татові дзвоню. 

Кілька гудків і він відповідає:

— Так, моя донечко. 

— Привіт, — прикушую губи, щоб не плакати. 

— Щось сталося? — миттєво питає. 

Батько ніколи не був любителем багато говорити, але він завжди вміло розпізнавав наші з братом хвилювання. 

— Якщо я скажу тобі, ти, мабуть, зненавидиш мене. 

— Ніколи, Соломійко. Ти — моя донька. Щоб ти не зробила я завжди любитиму тебе. Завжди.

Видихаю. Слова тата все ж викликають сльози.

— Пам'ятаєш, — ледве дихаю, поки шепочу. Сперлася на стовбур, ноги тремтять. — аварію? — батько мовчить. — І чоловіка, який врізався у нас… 

— Так.

— Ти припинив суд, бо його ув'язнення не повернуло б Антона.

— Він не був винен, Соломійко. Принаймні, аварія була не навмисною. В суді цей Матіас Ян казав, що погано стало. Але я мав розмову з його дружиною. Здається її Кароліна звали. Вона сиділа позаду  з їх донькою на руках. Дівчинці погано було. Ця жінка розповіла, що це через неї сталася аварія. Вона кричала чоловіку, щоб їхав швидше. Кричала, що надто повільно. Що через нього помре від жару донька.  А потім рознервувалася і почала лізти до керма. Панікувала. Сварилася. В цю мить щось з педаллю сталося. Не він не зміг ноги забрати, а машина підвела його. Втім, вину це не зменшує за законом. Спеціалісти підтвердили несправність машини, але як казав, це на руках Матіаса. Він водій і власник, його обов'язок слідкувати за автомобілем. Тому він змушений був казати на суді, що погано стало. Мабуть, адвокат порадив, не знаю.  Я знав, що його ув'язнення не поверне сина. Так, це було б справедливою платою, втім, він і донька теж постраждали. Наскільки мені відомо Кароліна втратила здоровий глузд.

— Ти пробачив? — пошепки питаю.

Батько гірко хмикає.

— Складно сказати. Я не ненавиджу його. Мені важко, Антон був часткою мене самого. Але я не відчуваю злості. І не хотів, щоб цю злість відчувала та дівчинка… Для неї я був би звіром, що посадив її тата. 

— Отже, пробачив.

— Можливо. Проте, ти ж дзвониш не про аварію послухати.

Затамовую подих. Нерви — натягнуті струни. Якщо зараз зізнаюся, то можливо втрачу батьків. Бо говорити, що не ненавидиш, це одне. А знати, що твоя донька дружина вбивці сина — геть інше.

— Я дзвоню про Яна Матіаса послухати, татку. Він мій чоловік.

Слова пролунали й нічого не сталося. Я думала, що земля вибухне, миттєво стану непотрібною. Найгіршою. Але ні. Тиша. У відповідь тиша, від якої кінцівки німіють. 

Тато глибоко і шумно вдихає, а потім видихає. Мовчить, і це найгірше. Бо якщо засудить, то ніяке розлучення не допоможе. Мені доведеться обрати — батьки чи Ян. Обрати, на чиєму я боці. І це правильно, адже минулого не змінити, не виправити. 

— Як так сталося? — здавлено питає.