Глава 24

Подібного точно не очікувала. Двері Яна тихо закриваються, а я стою перед ними. Розгублена, дещо ошелешена. Принижена. Немов переслідую його, а він ніяк не може позбутися нав'язливої дівчини. 

Крок назад. Сльози образи виступають на очах. Жеру себе за це, бо Матіас навмисно. Не підтвердив слова про сусідство, але й не був здивованим, отже замішаний. Замкнув двері, ніби я хвора якась.

Прикушую губи, щоб не розревітися. Дурепа. Яка ж дурепа! Пішла сама до паука у лапи. Підтвердила те що казав — провокую. Бо це ж була провокація, виходить?

Різко розвертаюся. Тікаю до себе. 

У квартирі під душ. Гарячий. А потім вмикаю холодну воду. Щоб привести себе до тями, бо в голові каша. 

Вночі не можу спати. Думаю про нього. Якщо у Яна був план, щоб тримала у голові лише його ім'я, то міг так не старатися — й так не можу припинити. 

Ідіотка. Він же відпустив Дав шанс. Сам сказав — їдь, поки відпускаю. Поїхала, то навіщо повернулася? Сіль на цукор захотіла змінити? Давно мертвого брата послухала? Того, якого вбив чоловік, до якого примчала у місто? 

Не вийде нічого. Не вийде. Буду тут з ним — зникну. Ян — отрута. Не дарма казала, що він вісник смерті. Просто смерть буває різною. 

Не знаю як витримую до самого ранку. Варто сонцю піднятися на небосхилі, йду з квартири. В ліс. Вчора мені там сподобалося. Бігаю поміж дерев шукаючи вихід. Проте, скільки не думаю, розумію — вихід один — втекти знову. Не додому, там легше не стане, а кудись далі. 

Можливо ця втеча розв'яже проблему? Так буде краще. Я не втру носа Матіасу, але повинна твердо вирішити, що повертатися туди, де душу ятрить, не найкращий вихід. Це було помилкою. 

У нас з Матіасом взагалі усе було помилкою. Буквально все. 

Повертаючись з лісу, ховаю обличчя у тіні капюшона. Сьогоднішня погода сіра та похмура. Після вчорашньої грози сонце визирнуло усього на мить.

Коли стою під квартирою та встромляю ключ у замок з'являється дивне передчуття. Серце скаженіє, тіло кидає в піт. Тремчу, ніби панічна атака почалася. Але я ніколи не відчувала її. Ніколи не була знайома з подібним. Навіть після смерті Антона вона оминула мене.

Відкриваю двері. Кроку коридором й скидаю кофту, залишаючись у шортах та топі. Дійшовши у вітальну, завмираю. Бо він стоїть. 

Як? Яким чином увійшов? Що забув тут? 

Зупинившись, стискаю пальці рук. Не злість ковзає тілом, а інше. Сильне, проте наповнене гнівом.

Матіас обертається. В сірій сорочці та чорних штанах. Красивий, статний. Чоловік — маніпулятор. Вбивця. 

Нічого не кажу. Мовчу, зціпивши зуби. Він прийшов, нехай перший і починає. А він мовчить. В сірих очах проковзує дивна емоція. Блиском проходиться по мені. Щелепи Яна стиснуті, але губи вигинаються в чомусь схожому на усмішку. 

— Радий вітати тебе у нашій квартирі, принцесо, — так м'яко каже, що мене ламати починає. 

Мала рацію. Він замішаний. Так і увійшов. Бо квартира належить йому…

— Я вчора казала: більше у твої ігри не граю. — викарбовую.

Ян вигинає темні брови. З насмішкою дивиться, ніби бовкнула дурницю. Трішки схиляє голову вбік, хоче роздивитися з усіх сторін.

— Я тебе відпустив, дав можливість звільнитися. Ти повернулася, чітко знаючи, що ми все ще одружені. Сама прийшла-а-а-а…Міє. 

Зіщулюю погляд. Тон, яким розмовляє, надто солодкий. Ковзає ним по тілу медом. Бісить. В першу чергу тому, що реагую на нього не так, як хотіла б. 

— Не до тебе. — сухо кидаю. — Я прийшла не до тебе. 

— Чому ж? Навіщо було повертатися у це місто? — ліниво запитує. Робить крок до мене, а я сіпаюся. 

— Звільнитися. Забути. Ось причина. 

Ян не вірить. Сміється, як з малої дитини. Мабуть, нею я і є. 

— І як? Звільнилася? — лукаво лунає.

А я…визнаю правду:

— Ні.

— Що будеш робити далі? Які дії, принцесо? — підначує.

Веду плечима. Кидає в піт. І дихати складно. Сама присутність Яна розриває, душу шматує, а я стою перед ним і нічого не роблю. Якби була сердечна поліція, то Ян вже давно був би у в'язниці. Але її не існує, бо самим потрібно вирішувати.

“Слухай серце, сестричко. Не мозок” — відлунням у голові голос Антона.

“Чому ж ти, братику, не кажеш, що робити, коли серце це у ранах? Коли воно само не знає відповіді на питання мозку? Чому не кажеш, що послухавши серце я плюну сама собі у душу? І тобі…”

— У мене є два варіанти, вірно? — шепочу. Вирішую, що мені потрібне розлучення. Ймовірно тоді я зможу відчувати себе вільною… — Розлучитися з тобою, — глухо кажу. — Або жити?...

— І що тобі імпонує більше? — зацікавлено. — Будеш подавати на розлучення? Сама? 

— Я пам'ятаю що ти маєш бути ініціатором. — кусаю губи знову. Присмак крові з'являється на язику. — Тому…діятиму інакше. Заміню сіль на цукор, — впевнено відрізаю. — Або помру.

Я не кажу, що маю на увазі не фізичну смерть. Нічого не пояснюю, нехай сам здогадується чи вигадує. Втім, він розуміє. Чудово бачить в моїх очах те, що замовчую. Можливо навіть те, що від себе приховую. 

— Смерть це лише трансформація, Мія. — надто м'яко каже. — Пробуй, як тобі подобається і хочеться.

Ні слова про те, що сам подасть на розлучення. Ні слова про те, що знову відпустить.

Я ж сама прийшла. З власного бажання. Він давав шанс зникнути...

— А ти? — крок роблю я. — Що робитимеш ти? 

Клубок у горлянці не дає нормально говорити. Стискає, а лещата Яна — тіло. Почуваюся у пастці в яку сама себе загнала. Не можна грати з такими, як Матіас. Він вміє обирати модель поведінки, яка підходить під ситуацію.

Приходить усвідомлення, що не має насправді значення те, що я повернулася. Адже у будь-яку мить Матіас сам би прийшов по мене. Прийшов, бо йому так хочеться. Бо він не бажає і не бажав відпускати. 

— Удам, що у нас щасливий шлюб без поганого минулого, — голос твердий. Розумію — правду каже. Цього разу щиру і без підтекстів. — Якщо ти захочеш.