Глава 23

Перші ночі у Нелі мене навіть сни не мучать. Не приходить більше сон спогад, де не стало Антона, ніби просто перебування у місті Яна має силу стерти минуле. Але я не хочу більше бути простою та звичайною. Не хочу покладати надії на Матіаса, шукати у грозових очах щось, крім відчайдушного бажання зіграти його дружину й дати те, чого бажає. Не хочу піддаватися на пристрасні блискавки та емоційні обійми, від яких тихо стає в голові. Не хочу, бо це помилка. Така ж фатальна, як і та ніч. 

Та і…немає більше грози. Сталь залишилася, а гроза зникла. Його маніпуляції й брехня вирвали це з нас обох. 

Навіть не розумію чому взагалі думаю про нього. Навіщо? Який сенс? Ми все ще одружені, наш шлюб фіктивним був від самого початку. Як  і те, що він знав з першої секунди хто я така. 

Зате здогадуюся, що слова, — якби знав, що прийду до нього влаштовуватися, то одразу б відмовив, — були сказані не просто так. Бо я нагадування. Живе. Про помилку, котру вчинив. Передумав там? У кабінеті? Поки в очі дивився… Вирішив, що зможе виправити смерть шлюбом? Не вийшло. Зламав лише мене. І себе. 

Забути потрібно. Я приїхала сюди, щоб насипати солі на рани, проте мушу замінити сіль на цукор. Зазирнути в очі страхам і не тікати більше. Досить бути зручною усім, жаліти людей. Здоровий егоїзм ще нікому не шкодив. Варто нарешті подумати про себе. І наразі, це квартира. Моїх відкладень вистачає, аби винайняти пристойне житло. Досить у Нелі сидіти, тим паче, що Матіас знає, що я тут. 

Немов подарунок долі, дзвонить рієлтор. Пропонує класну квартиру-студію у затишному новому районі, поруч з лісом, котрий тягнеться на багато кілометрів вглиб. Втім, біля будинку розвинена інфраструктура, зручна транспортна розв'язка, а ще охорона у дворах. Дивує, що ціна низька. Запитую у чоловіка, чому так, та він каже, що господарі виїжджають і потрібно оформити оренду якомога швидше. 

Довго не вагаючись, збираюся. Це шанс. 

Мчу на таксі за вказаною адресою. Слова рієлтора чиста правда. Тут дійсно є все. Наче окреме місто, котре межує з природою. Все красиве, нове, блискуче. Будинки, — чорне скло і поєднання сірого графіту, — ваблять. Вони стильні, лаконічні, сучасні. 

Багато часу на огляд квартири не витрачаю. Майже одразу підписую договір оренди, оплачую, а потім забираю речі у Нелі, попередньо подзвонивши їй. Дівчина вимагає обіцянку, що ми зустрінемося, а я і не проти. Вона хороша. 

Вечір опускається на місто стрімко. За справами не помітила, як день минув. Сідаю перед панорамним вікном у плетене крісло та, смакуючи чаєм, дивлюся на вогні міста. Гарно. Подих перехоплює від величі. Відкриваю дверцята, виходжу на балкон-терасу. Свіже повітря ятрить грудну клітку. Глибоко дихаю. А потім відчуваю на собі чийсь погляд.

Різко обертаюся. Наді мною ще кілька квартир, з терасами, як у мене. Але там темно. Дуже. Ніхто не проживає, або просто ще нікого немає. Проте, погляд надто палкий, надто гаряче торкнувся шкіри. 

Відмахуюся. Це багатоповерхівка. Тут живе повно людей. Звісно, на мене хтось дивився. 

Ніч минає не так, як у Нелі. Кричу. Прокидаюся у поту. Чоло вкрите крапельками води. І навіть прочинені вікна та двері на терасу не допомагають. Заснула у вітальні. Добре. Тут хоч якесь світло від нічних вогнів. У спальні надто темно. 

Виходжу на терасу. У топі та трусиках. Прохолодний вітер торкається шкіри. Стирає липкий піт. Стирає страх і спогади.

Підіймаю руки й дивлюся на шкіру. Немає крові. Немає, бо змив її дощ ще тоді, коли втратила найріднішого. 

Впираюся руками у бильця тераси. Важке дихання рве зсередини. Реву. Реву, бо проклятий винуватець горя міг стерти цю ніч, як стирав попередні. Але життя жорстоке. Доля б'є сильно, бо їй так подобається. Грає з нами, людьми, немов не живі ми. Його немає. І він причина. Причина цього поту та страху. 

“Хотів виправити”...

"Як? Як ти хотів виправити, Матіасе? Шантажем? Сексом? Даринкою?"

“Покажи мені людину, котра не приміряє ролі. Кожний — актор у власному житті. А життя кожного — театр.”

"Ти був актором, що будував сцену у постанові, так Яне? Був диригентом оркестру, головним героєм, головним антагоністом? Твій театр вирвав серце у мене… Бо я… Тягне мене до тебе."

— Тягне…попри все. — пошепки кажу.

Сповзаю на підлогу. Теплу. Комфортну. Кістками розбитими сідаю і погляд чужий знову, по спині ковзає. Гарячим від п'ят до маківки. Страхом по венах і болем у серці. 

Що мені робити? 

Втекла. Змогла. І от, знову тут. Неподалік від нього. Прийняти не можу те, що накоїв. Пробачити не можу. Сильні пробачають, слабкі не вміють. А я слабка. 

Повільно обертаюся. Шукаю у темряві чужі очі, котрі слідкують. Можливо параноя? Через страх ввижається всяке… 

Не знаходжу. Спочатку. А потім на терасі вище тінь оживає і рухається. Кілька кроків. “Це він” — репетує страх. 

“Він” — конає душа.

“Він” — з полегшенням каже голос Антона. 

Матіас.

Я одразу впізнаю статуру тіла. Впізнаю розстібнуту білу сорочку та татуювання, котрі вихоплює сяйво місяця. Впізнаю неголеність, котра шарму додає. Кожний його рух знайомий. Кожний рух відгукується у тілі. 

— Що ти тут робиш? — шепочу. Обіймаю себе за ноги руками. 

Він не чує, знаю. Голос сам рветься з грудей. Тихо, ледве чутно. Питання не йому. Мені. Бо його відповідь зламає. 

Не відпускає. 

— Що ти тут робиш? — тремчу. 

Мені байдуже, що фактично оголена. Байдуже, що між нами відстань у цілий поверх і фізично, принаймні зараз, він не дістане. Байдуже, що горить кожний атом у тілі. Він його спопеляє. Все це не має значення, бо ми надто близько. Надто. 

Я так втікала від нього, що опинилася ближче, ніж думала. Так втікала, що повернулася сюди. То від чого, чи кого, тікала? 

Встаю. Сльози витираю і на нього дивлюся. Про що думає?  Що в його голові, поки дивиться на мене?