Глава 22

Не потрібно повторювати двічі. Буквально пів години і я вже з валізою у таксі, котре несе мене на вокзал. Імпульсивність не дала часу на роздуми, тож дорогою прийняте рішення поїхати додому. До батьків. У минуле, де все тисне на мене дамокловим мечем. 

Я не попрощалася з Даринкою. Все, на що спромоглася — поцілувати малечу у чоло, тихесенько, щоб не розбудити й, схопивши хмаринку, піти на вихід. 

Ян провів мене. Мовчки. Взагалі. Ні слів прощання, ні чогось іншого. Мовчки зніс валізу, викликав таксі, посадив у нього, закрив дверцята авто, поставивши між нами останню крапку.

Тепер Матіас дійсно батько одинак. Ми все ще одружені, та він якось усе розв'яже, впевнена. 

З одного боку я кидаю його, не довівши справу до кінця, бо чоловіку доведеться гарненько попрацювати, щоб Даринка була повністю його. Проте, вини не відчуваю. Не перед ним. 

На вокзалі щастить. Потяг додому прибуває буквально за пів години, тож ще через декілька, я виходжу на пероні рідного міста. Все знайоме й, водночас чуже. Поки крокую оглядаю знайомі кущі та ялинки, котрі ростуть обабіч. Скільки разів я була тут з братом? Скільки разів ми їхали з цього перону з батьками у подорож? На море?...

Біль знайомими лещатами стискає серце. Я не можу його відпустити, скільки б не намагалася. Обійми винуватця смерті Антона могли його зменшити, зробити не таким гострим. Все решта не дієве. 

Смішно було б, якби не так гірко. Бо це знущання. Людина, через яку мені болить, вміло забирає те, що подарувала. Нехай не з власного бажання. Випадково. Але хіба це зменшує вину? 

Приїхавши у квартиру батьків з радістю розумію, що їх немає. Залишаю валізу, вмиваюся з дороги й відправляюся туди, де болить сильніше. Маршрутка везе до кладовища, нагадуючи, що втратити можна будь-кого і будь-коли. 

Поки пробираюся крізь ряди могил, почуваюся відчужено, ніби й не я крокую. Тиша така, що вуха закладає. На кладовищі ніколи не співають птахи. Лише вітер шелестить соковитим листям, боячись потривожити вічний сон. 

Дійшовши до могили Антона сідаю на лавочку поряд з нею. На гранітному камені мій красивий брат. Навіки такий…Світ запам'ятав його усміхненим, щасливим, з планами на майбутнє та невтолимою жагою піддати спростуванню усе. На перший погляд, ми однакові, але внутрішньо геть інші. Антон був жорсткішим, а я м'якшою. Був сильнішим, а я слабшою. 

Заплющую очі. Що б він сказав на цю ситуацію? Що вигадав би, аби заспокоїти? 

Спогад випливає плавно. З'являється картинками перед очима. 

“Ми стоїмо у кав'ярні. За нами колишня, брата. Не Катя, інша. Вона була до подруги. Її темні очі спопеляють Антона. Вона боїться, почувається незручно. Зате він поводиться так, немов у них не було голосного розставання. Немов не вона била посуд, коли звинуватила, що у її зраді винен він, адже приділяв мало часу. 

“Виглядаєш шикарно” — каже він.

Дівчина затамовує подих, я ж дивуюся. 

“Дякую” — ховає усмішку вона. 

“Як справи? Знайшла місце для реалізації проєкту?” — його питання просте, а я дивуюся, що пам'ятає такі дрібнички. Здавалося б, яка йому різниця? Вони ж колишні. 

“Шукаю” — відповідає вона.

Брат усміхається.

“У мене знайомий здає приміщення в оренду. Хочеш, допоможу? Якщо ми випадково зустрілися, може, то не випадковість?”

Згодом, коли ми після розмови пили каву, я запитувала, навіщо? Для чого допомагає? А він відповів:

“Тому, що можу. Пробачати й відпускати — основа зростання. В першу чергу стає простіше тобі, а не тій людині. Насправді моя колишня не погана людина. Так сталося, а стається багато чого. Страшніше, коли є злий задум, Соломійко. Коли людина спланувала. Але і це краще відпустити. Коли ж людина сама страждає через власні дії, хіба вона не карає себе сильніше за іншу людину, котра звинувачує?...””

— Думаєш, — шепочу до могили, — Ян страждає більше, ніж я? Ніж мама? Ніж Катя? 

Самотня сльоза стікає по щоці. Вона спопеляє, пропалює наскрізь, ніби хвороба. Здіймається вітерець. Легкий та ласкавий. Торкається обличчя м'яко й плавно. Затамовую подих. Я не вірю у знаки, але раптом це Антон? У нашому світі стільки незвіданого…

— Підкажи, братику, — відчайдушно промовляю, — що мені робити? Як бути з… Яном? 

Закриваю обличчя руками. Вітер продовжує торкатися, то плечей, то волосся. Мені сильно хочеться вірити, що це брат. Підказує. Демонструє, що я не сама, навіть, коли він гниє у землі. 

Змушую себе піднятися. Торкаюся плити пальцями.

— Люблю тебе. 

І йду. Не озираюся. Горе стискає. Ріже навпіл. Шматує, як уламки скла, котрі летять при руйнуванні.

Мамин зойк, коли входить у квартиру і бачить мене, досить красномовний. Вона обіймає і цілує в щоки, ніби ми роками не бачилися. Тато підходить слідом.

— Чому не сказала? — кремезний чоловік, з вусами та добрим блакитним поглядом. — Зустрів би.

— Сюрприз, — натягую усмішку.

З очікуванням дивлюся на маму. Хочу знати, чи розповіла Катя, але не бачу на це натяків. Видихаю потайки. Це добре. Не хотілося, щоб мати дивилася із засудженням. Це лише моє. І все. Між нами з Матіасом усе скінчено, тож їй і не потрібно знати. 

— Дуже файний сюрприз, золотце, — мама все ще обіймає. — Ходімо.

Ми вечеряємо разом. Розповідаю про роботу у “Версусі” та “Рейні”, тільки без імен. Ділюся враженнями від міста, від нових знайомих, уникаючи згадувати будь-кого із сім'ї Матіасів. 

— А далі що? Там награлася вже. — батько суворим здається. Тільки це маска. Навіть очі його з теплом дивляться. 

— Не знаю, — веду плечима. — Поки нічого. У вас побуду.

Мама усміхатися не припиняє. 

— Не всидиш, Соломійко. Знаю тебе. Завжди така була, як він.