Глава 21

Матіас просить піти до малої. Дійсно просить. В очах проковзує відчуття провини. В рисах відбивається біль. Він тягнеться рукою до крові на моїй губі, але згадавши, що не хочу від нього дотиків, опускає її. 

Вирішую, що мені дійсно краще піти. Врешті-решт, дитина наразі кинута і не знає, що відбувається. Їй потрібна підтримка, а я не можу стояти тут і знати, що поки Даринці страшно, вона сама. 

Швидко зайшовши у спальню знаходжу малу на ліжку. Вона обіймає  дві подушки хмаринки й дивиться у стелю.

— Ти як? — весело запитую.

Сідає. Дивиться налякано. Дитині боляче від того, що сталося. Мама і тато на її очах вирішували дещо страшне для неї. 

— Мама не любить мене? 

Вимучено усміхаюся. Підсуваюся до неї ближче, сівши на ліжко й кажу:

— Любить. Просто іноді у житті дорослих стаються проблеми, котрі…впливають на них. Це складно пояснити, тому що ти ще маленька. 

— Я не зрозумію? Якщо мама більше не любить ні мене, ні татка, я прийму це. Вона вже давно така. 

Зітхаю. Складно уявляти, що їй довелося цих пів року жити у страху, як і мені. Тільки я існувала, а не жила, через втрату, вона ж через божевілля матері. Складно сказати, що гірше. Тим паче сварки батьків завжди впливають на дітей. Завжди. Мої батьки ніколи не скандалили на наших з братом очах, проте сварки ставалися. Пам'ятаю, що в ті миті здавалося, немов це ми з Антоном винні. 

— Тато захистить тебе, ти ж знаєш це? Він дуже сильно любить свою маленьку донечку. І мама любить. Просто…у твоєї мами складний період. Вона трішки захворіла. Та коли лікарі вилікують, все буде добре. 

Мала підсувається до мене. Обіймаю її. 

— А ти? 

— Я? 

— Ти могла б любити мене? 

Ніжно усміхаюся.

— Я вже люблю тебе. — боляче казати це. Боляче, бо якщо Ян усе вирішить сьогодні, то за кілька днів я зникну з її життя. 

Як сказати про це дитині? 

— І тата?

Прикушую губи.

— І тата. 

— Я бачила як він на тебе дивиться, — голос Даринки спокійний. Це добрий знак. 

— Справді? Як? 

— Ніби ти найкрасивіша у світі хмаринка. 

Нервовий сміх виривається з рота. Опановую себе. Малеча не повинна відчути, що любові між мною і її батьком немає. Була пристрасть, а тепер…щось на межі образи й відлуння обіймів. Щось дивне, котре не піддається опису. Бо біль від того, що він накоїв, знаючи, що забрав, надто сильний. 

— Вау. Твій комплімент заслуговує на найкращий комплімент року. Навіть твій тато не такий вмілий. 

Даринка усміхається. Кладу її поруч й перебираю волоссячко. Розповідаю байки, які спливають у пам'яті. Згодом вона засинає. Тихо виходжу зі спальні. Ян і Кароліна на кухні. Дивно бачити за вікном ясний день. Здається, що від спалаху божевілля жінки минуло багато часу. Немов мала б настати ніч. Якраз підхожий час, аби вирішувати справи, подібні до цієї. 

Матіас напружено дивиться на мене. 

— Даринка спить, — кажу йому. 

Киває. 

— Адвокат майже тут. 

Нервовий мандраж струшує тіло, плюс, виходить адреналін після пережитого.Заварюю усім каву. Втім, не залишаюся на кухні. Йду у вітальню. Прийшов час прочитати усі смс від Каті й мами. За останні дні вони писали, дзвонили, а я ігнорувала. Сором, виявляється, вправно керує людиною. Можливо вправніше, ніж гнів. Бо останній спалахує і гасне яскраво та несподівано, а сором з тобою постійно. 

Поки відписую мамі, що все добре, вже малюю нове майбутнє. Тепер по-справжньому нове. Без Матіаса і спогадів про аварію. Найбільше шкодую, що доведеться забути про Даринку, але інакше ніяк. Як би добре я до неї не ставилася, та жити з Яном не буду. Мабуть, егоїстично так думати, але вона не моя донька. Заради неї я не буду жертвувати собою. Досить того, що є. 

Це рішення вірне. Проте біль від чергової втрати все одно жалем проходиться по тілу. Дівчинка заслуговує на усе найкраще. Ян зможе дати все це. Зможе забезпечити її, подарувати любов, і знайти жінку, котра полюбить їх двох, а між ними не стоятиме ніч на трасі. 

Написавши ще смс Каті, блокую телефон. Якраз приходить адвокат Яна. Вони сідають на кухні. Я чую їх розмову, чую, як суворо та безапеляційно мій чоловік заявляє, що очікує від Кароліни відмови від дитини. Прямо зараз. Решту питань він вирішить без неї. Чую, який біль проковзує у голосі його колишньої. 

Мене не має це торкатися, але якимось чином чіпляє. Надто відчайдушно звучить Кароліна, немов і справді втративши Даринку, для неї зникне усе. 

Згодом кличуть мене. Адвокат запитує чи не проти я рішення Яна, адже являюся його законною дружиною. Швидко відповідаю, що всіма руками “за”. Повна опіка Яна над Даринкою дає мені бажане звільнення від його пут. Тож, як може бути інакше?

Цікаво, що за дві години вирішується усе. Ось так просто і легко. Немов не від дитини жінка відмовлялася, а якогось кошеняти. 

До вечора у квартирі ні Яна, — адже повіз Кароліну додому, — ні адвоката. Залишаємося ми з Даринкою. Годую її вечерею, купаю, наче свою рідну, наспівуючи кумедні пісеньки, на кшталт “бульки”, а потім знову вкладаю спати. Бідна дівчинка засинає швидко. Її організм перевтомлений через стрес. 

Коли надворі вже темно, повертається Матіас. Виходить так, що зустрічаю його у коридорі. Свої речі вже встигла зібрати у валізу, тепер вона стоїть неподалік від вхідних дверей. 

Чоловік одразу бачить, що я готова залишити його дім. Ковзає сірим металом по валізі, потім дивиться в очі. Складно сказати, що у нього в голові. Приховує усе. З дня, як між нами все змінилося, я не можу прочитати Матіаса. 

— Зарано збираєшся, — сухо промовляє.

Голос втомлений, та і він сам наче спустошений. 

— Чому? Моя частина виконана. Тобі повірила колишня, адвокат надав усе. Наскільки я зрозуміла тільки опіку варто оформити, і все. Тепер ти батько-одинак, з чим вітаю. — спокійно промовляю.

Матіас зітхає. Спирається на стіну, кидає піджак на вішак, сам же складає руки на грудній клітці.