Глава 20

Кілька днів Даринка проводить у нас. Не хочеться визнавати, але дівчинка мені подобається все більше і більше. Вона щира і відкрита. Вона шалено потребує любові. Мабуть, Кароліна через власну хворобу не здатна цього дати, принаймні іншого пояснення не маю. 

Я вчу малечу танцювати. Показую рухи у вітальні, поки Ян займається школою та пабами. Ми вивчаємо простий танець під бадьору музику. Малеча радіє кожній можливості, на її губах усмішка, а сірі оченята сяють, наче срібло, котре купається у сонячному промінні. 

Не знаю як маю потім прощатися з нею. Прийде час і мені доведеться. Мозком усвідомлюю, що чим більше часу буду проводити з дівчинкою, тим гірше потім буде нам обом. Вперше побачивши її це спалахнуло у думках й досі не дає спокою. Як Матіас збирається пояснити їй, що одна її мама хвора, а інша — не справжня? Як збирається встигати займатися малою та бізнесом? Дитині потрібна любов. Дитина потребує казок кожного вечора й усвідомлення, що вона обожнювана дорослими. Звісно ж я не сумніваюся у любові Яна до неї, проте чоловік не зможе бути з нею постійно. 

Згодом Кароліна приїжджає і забирає Даринку. Матіас в цей час в одному з пабів, тож приймаю матір я. На щастя, жінка спокійна. Поки мала збирається ми вдвох стоїмо у коридорі. Кароліна натягнуто усміхається, я відповідаю тим же. Її питання після мовчання лунає досить несподівано:

— Ти кохаєш мого Матіаса? 

Ледве не давлюся повітрям, котре невчасно втягую. 

— Звісно, — брешу. Колишня Яна має повірити, що все чудово, інакше не віддасть малу, а я не отримаю свободу. Не знаю як довго зможу бути з Яном під одним дахом та не думати про аварію. 

— Сильно? — мружить очі.

Змушую себе заспокоїтися.

— Сильно. Я не просто кохаю його, я шаленію. 

Кароліна недовірливо огляд з ніг до голови.

— А Даринка?  

— Питаєш чи люблю твою доньку? 

Тут потрібно обережно. Якщо почну так само брехати, як про Яна, то вона зрозуміє. Врешті-решт, вона мама. Я повинна бути щира. 

— Саме це питаю, — жінка складає руки на грудній клітці й стискає нафарбовані губи.

— Поки я не можу сказати, що люблю. Ми знайомі кілька днів. Але мені подобається проводити з нею час. — спостерігаю за виразом обличчя. Нічого хорошого цей вираз не несе. — Ми вивчили танець, — швидко додаю. — А ще купили однакові подушки-хмаринки.

Кароліна зводить брови й хмуриться. 

— Подушки-хмаринки? 

Киваю. Нарешті Даринка виходить зі спальні. Обіймає якраз подушку, а я помічаю як колишня Яна потроху червоніє. 

— Щось не так? — щиро питаю. Торкаюся її руки. — Погано? 

— Ніколи не торкайся мене, підстилко! — сичить. 

— Гаразд! — різко підіймаю руки. — Я просто допомогти хотіла. 

Позаду лунає голос Даринки:

— Мам? 

Я не можу пояснити як це стається. Не можу пояснити, чому у Кароліни саме зараз зносить дах. Але те, що вона кидається на мене, наче оскаженіла, змушує заціпеніти. Навіть не захищаюся. 

Жінка штовхає у груди. Падаю на сідниці, вона ж кидається зверху й тягне за волосся. Даринка плаче й кричить. Утворюється хаос. Кароліна починає завдавати ударів. Шипить на вухо про те, що Ян її, і має належати лише їй. Репетує, що він її кинув через мене, але вона ж ні у чому не винна! Взагалі! 

Прикриваюся руками. Серце розривається, бо все це бачить малеча. Очікую, поки приступ божевілля закінчиться. У роті смак крові. Здається, ніготь колишньої подряпав губи. 

— Мама! Мам! — репетує Даринка.

Чую як тупотять її ніжки. Вона підбігає до нас. Якраз розплющую очі, і бачу, що малеча намагається зупинити Кароліну. Жінка не розуміє цього, можливо не бачить через гнів, але одним рухом відштовхує Даринку і та влітає у стіну.

У голові вибух. Перед очима спотворене образою обличчя Даринки. Дівчина не усвідомлює, що наразі мама небезпечна. Не розуміє, що в подібній ситуації краще не підходити до людини. Кароліна не в собі, втратила контроль і дала волю гніву. 

Найбільше мене тригерить те, що все це бачить дитина. Вона не повинна у ніжному віці ставати свідком таких звірств. Не тоді, коли  її є кому захистити. Тепер, частково, я розумію Яна і його шалене бажання повернути доньку та вирвати з рук матері. Все просто — Кароліна потребує лікування у стаціонарі. Серйозного. 

Я теж злюся. Відштовхую колишню Матіаса від себе.. Жінка ковзає на ламінаті, я ж встаю. Хапаю за руки малу та притискаю до себе, прикриваючи тілом.

— Думаєш, — вона відкидає волосся з обличчя. Помада розмазалася по губах, в очах божевілля. Таке враження, що вона оскаженіла. — Що тобі пощастило? Вважаєш, що Ян світлий та добрий? Я вісім років з ним прожила! Вісім! І він мій, Міє! — жінка видихає. Дивиться на малу. — Даринка, донечко… — простягає руки.

Чую, як мала схлипує, ховаючись у моїх обіймах.

— Вона сьогодні побуде у нас, — холодно відрізаю. — А ти підеш додому. Прийде Ян, я все розповім. Далі розбирайтеся самі. Втручатися у ваші стосунки не буду, проте її ображати не дам! 

Кароліна хитає головою. Її усмішка така жорстока, немов зараз знову кинеться. 

— Вона моя донька! — голосно каже. — Не твоя. 

Гірко всміхаюся. Сльози малої вже котяться моїми руками.

— Ти не в собі, Кароліно. Як я можу віддати її тобі? Раптом у ній теж побачиш загрозу? Ти штовхнула її! 

— Даринко! — жінка дивиться на дівчинку. 

Малеча ховає обличчя. Я її розумію. Їй страшно. Вона не тямить, як сталося, що добра мама стала злою. Надто маленька. Надто беззахисна. Не знаю чим думає Ян і батьки цієї жінки, та їм варто замислитися стосовно лікування. 

Мій телефон дзвонить надто голосно у тиші, що дзвенить між нами. Лежить на підлозі, посередині. Ян. Мабуть, хоче дізнатися чи забрали його доньку. 

Обережно тягнуся до нього спостерігаючи за мамою Даринки й відповідаю сухо.

— Так.

— Кароліна забрала Даринку? — твердо запитує.

— Ні.