Глава 19

На ранок прокидаюся з болем у скронях. Цікаво, що варто було потонути у м'якій постелі, як одразу вимкнулася. Мабуть, спротив Яну, розмова з Кароліною, забрали усі сили. Принаймні, точно знаю, що це не “Рейн”. Попри думку, що подібний заклад мав би витягувати енергію, все навпаки. Паб наповнює. Найперше, через те, що я працюю сама. Здебільшого. Не потрібно щодня зіштовхуватися з чоловіком, який накинув на мене власні пута. 

Важкість одразу падає усвідомленням на голову, що сьогодні доведеться познайомитися з донькою Матіаса. Я не хочу. Не готова. І не була. Погодившись на авантюру зі шлюбом, точно не думала, що буду змушена стати “мамою”. Мені рано. Як мінімум, мій емоційний стан не готовий до такого випробування. Знаю, що це не по-справжньому, просто потрібно зіграти роль, але ставлюся до ситуації серйозно. 

Попри внутрішні хвилювання змушую встати себе та почати збиратися. Як мінімум привести до ладу зовнішній вигляд.

Обережно відкриваю двері спальні. Крокую квартирою і розумію, що сама. Полегшення шумом вилітає з легень. 

Вмиваюся, снідаю, вкладаю волосся у хвостик та залишаю пасма біля скронь. Якраз, коли одягаюся у джинси й футболку, двері відмикаються. Перше, що чую — дитячий голос. Слідом, Яна. 

Зустрічаю їх у коридорі, як справжня дружина. Хвилююся. Якщо Даринка не прийме мене, то буде значно складніше позбутися цього шлюбу. Матіасу потрібен результат, мені — свобода і паб, до якого чомусь прикипіла. 

Даринка, увійшовши, розглядає зацікавлено. На вигляд їй років вісім. Очі великі, сірі, як у Яна. Волосся темне, заплетене у дві косиці. З першого погляду видно, що одяг на дитині дорожчий, ніж на мені. А ще, я розумію, що вона розбишака. Не татова принцеса, а татова розбійниця. 

— О, золотце, а от нас вже зустрічає Мія. — голос Яна звучить інакше. До мене, та певно, ні до кого, він ніколи так не говорив. М'яко, лагідно, з такою любов'ю, що серце на мить починає боліти. 

— Привіт, — присідаю до дівчинки й усміхаюся.

Вона дуже схожа на батька. Риси обличчя такі ж, пронизливість розумних оченят не поступається татовій. 

— А ти гарна, —  каже вона. — Привіт. Тато сказав, ти моя ще одна…мама? 

Затамовую подих. Кидаю швидкий погляд на Матіаса. Як він міг сказати дитині подібне? Він же знає, що ми розлучимося і розійдемося у різні сторони. 

— Вірно, — не припиняю усміхатися. Даринка викликає бажання її захищати. Щось є у цій дитині таке, чи то в очах, чи поведінці. Щось цікаве та важливе. — Ми познайомимося ближче, так? А потім вигадаємо чим нам зайнятися. 

— Тато казав ти танцюєш, — дівчинка знімає туфельки й підходить ближче. 

— Так. 

— Навчиш мене? Я дуже хочу. Мама каже, що мені рано і це небезпечно.

Беру її за ручку повністю забувши за Матіаса. Даринка займає увесь простір.

— Навчу. Вигадаємо з тобою танець і ти покажеш татові.

— Ми. — нахиляється до вуха. — Сама буду соромитися. — шепоче.

Відчуваю як шкіра пече. Це Ян пропалює очима та уважно вивчає нас обох. Немов міг подумати, що я заподію дитині шкоди.

— Добре, — так само тихо відповідаю. 

— Пропоную чай з тортиком, — гримить голос Матіаса.

Я встаю. Ковзаю по ньому байдуже й киваю.

— Поставлю чайник. Ходімо, маленька. 

Даринка довірливо вкладає свою ручку у мою. Серце знову стискається. Проходячи повз, дивлюся на Яна. В голові питання: на що ти приречив свою маленьку дівчинку? Невже не шкода? Як потім ми будемо прощатися, якщо вона так щиро тягнеться з першої ж миті?

День минає чудово. Даринка дійсно розбійниця, але це все виглядає максимально мило. Ми гуляємо містом, відвідуємо дитяче кафе. Матіас по дорозі купує їй кілька піжам та подушки у вигляді хмаринок. Одну мені, одну доньці. Дівчинка сказала, що нова мама має мати з нею щось спільне, і було б класно, якби наші подушки були однаковими. Складно пояснити собі, чому мене так проймає її турбота і бажання зблизитися. Підсвідомо, розумію, що з такою мамою, як Кароліна, Даринка швидше за все обмежена в емоційному плані. 

Вже вдома, після вечері, малеча просить нас обох вкласти її спати. Не маючи інших варіантів, Ян веде її у спальню. Я лягаю з одного боку, він з іншого. Спершу, вони розмовляють, не чіпаючи мене. Потім Даринка просить розказати їй казку. Виявляється, я фактично нічого не знаю. У дитинстві мама не розповідала казок, після роботи постійно було втомлена, як і тато. Зате вигадував історії Антон. Він завжди знав, що мені цікаві танці, тож вигадав казку довжиною у кілька ночей, про танцівницю, котра врятувала сотні діток, зачарувавши страшного пірата. Її одяг відвернув його увагу, а широкі спідниці прикрили втечу дітлахів. А потім вони танцювали на березі океану під палючим сонцем, знаючи, хвилі віднесли корабель пірата далеко за горизонт. 

Закінчивши розповідь, розумію, що малеча спить. Ян обережно обіймає її й перебирає м'яке волосся. Любов, котра ковзає у грозових очах, така щира та глибока, що навіть заздрісно стає. Мене не повинно це хвилювати. Врешті-решт, вона його донька. Але на мене він ніколи так не дивився. І не подивиться. 

Встаю, збираючись піти у вітальню.

— Залишся, — лунає тихо і хрипко. — Заради неї. 

Зупиняюся. Пульс пришвидшується.

— Ні. 

Ця відповідь не дитині. Йому.  

Матіас нічого не каже, тож йду. День з Даринкою був іншим. Навіть не таким, як перші дні з Яном, коли йому було потрібно завоювати мене. Він був сповнений любові й ніжності. Щасливих емоцій. Щему у кожному погляді. 

Одне я розумію чітко і ясно — Матіас любить доньку і заради її повернення дійсно піде на все. Буквально пройде по головах. Жодна жінка ніколи не встане на перше місце. Попереду завжди буде мала.

Не встигаю навіть зайти у вітальню, як сильна рука хапає за потилицю та різко розвертає до себе. Спершу лякаюся. Подих перехоплює, а щось важке падає у шлунок. Ледве ковтаю слину, котра клубком стає у горлянці та душить.