Глава 18

Дивно, та у наступні дні після нашої запальної зустрічі у “Рейні” Ян додому не приходить. Відчуваю полегшення. Мало цікавить, де він, що з ним. Головне, що мені не потрібно зіштовхуватися з ним у коридорі, ділити ванну кімнату, або випадково торкатися руками, коли знаходимося на кухні. 

Весь час думаю про майбутню зустріч з Кароліною і донькою Яна. Як пройде? Враховуючи поведінку його колишньої, то це буде складно. Та і, впевнити матір, що я щиро бажаю стати мамою її дитині, фактично неможливо. Як, якщо сама цього не бажаю? Справа не в тому, що не люблю дітей. Тут все навпаки, чудово до них ставлюся. Але ж конкретно ця дитина стала причиною моїх проблем. Чи вийде не звинувачувати її, попри все? 

Минає ще кілька днів. Додому, після вечорів у пабі, повертаюся на таксі. Сьогодні, як і завжди, викликаю автомобіль до “Рейну”. Поки очікую відповіді оператора, вистукую ручкою по стільниці, спостерігаючи на екрані за поведінкою відвідувачів. За дні роботи тут, я впевнилася, що мої уявлення про цей світ надто…наївні. Насправді люди дуже розпусні. Всі їх потаємні мрії, брудні, іноді досить мерзотні, виходять на поверхню, коли вони гадають, що їх ніхто не бачить. Скількох чоловіків довелося вивести за межі пабу, бо вони чіплялися до дівчат мого віку вже і не згадаю. Скільки пар я бачила, де чоловік значно старший за дівчину, робить з нею, що заманеться. Вони дозволяють. Чи подобається їм? Сумніваюся. Радості на їх обличчях не помічала. 

Двері у кабінет відкриваються. Зазвичай працівники стукають. Вишкіл від Яна працює добре, це не моя заслуга. Весь персонал виконує свою роботу, знаючи, що Матіас залишається їх власником. 

Повільно відриваю очі від нового ноутбука, попередній не пережив мій гнів, й наштовхуюся очима на Яна. З подивом вигинаю брови. 

— Збирайся, — кидає сухо.

Ні привітання, нічого, що за його словами мало б показати наш шалено щасливий шлюб.

— Куди? 

Питання досить передбачуване, та у Матіаса воно викликає роздратування. Зате я, згоряючи від внутрішнього бажання покарати цього чоловіка за все, ліниво відкидаюся на спинку крісла. 

Ян хмикає. Нічого теплого у тоні немає, лише абсолютна байдужість. Спирається на одвірок й сховавши руки у кишенях штанів, повільно повторює:

— Збирайся. 

Всміхаюся. Так не буде. Нехай я у його полоні, бо не думала. Нехай він вважає, що повинна бути слухняною. Нехай я образила його у цьому ж кабінеті не так давно. Проте, він не має права наказувати. 

— Не хочу. 

Чоловік опускає погляд вниз, немов його дуже цікавить власне, начищене до блиску, взуття. 

— Не хочеш, — дублює слова. 

Встаю з-за столу. 

Повітря у кабінеті іскрить. Якщо дістати запальничку, необережно натиснути на неї, то все вибухне. 

— Я викликала таксі. У мене є мої плани. 

Насправді в мої плани входив похід у магазин та солодкий сон на дивані у порожній квартирі. Його повернення точно ніяким чином не вписувалося у них. 

Матіас дивиться з-під напівзаплющених очей. На губах виграє надто солодка посмішка. 

— Обережно, Міє, я можу вирішити, що ти хочеш продовжити наш шлюб, провокуючи на ревнощі. 

В грудях стискається. Наказую собі триматися. Все ж було добре до цих слів. Навіть здалося, що здатна протистояти по-справжньому. 

— Коли я казала про плани, то мала на увазі побачення, — ціджу крізь зуби.

Серце б'ється швидше. Ніякого побачення не існує. Я досі нікого не знаю у цьому місті. Всі, з ким спілкувалася, якимось чином пов'язані з Яном. 

— Побачення? 

Тепер він дивиться твердо. Жовна на обличчі напружуються, в погляді вбивчий холод. Чи побачу там ще колись грозу? Хоча…дурне питання. Хіба вона мені потрібна? 

— Я не належу тобі, — гордо задираю підборіддя. 

Роблю те, про що він казав — провокую. Мені хочеться розізлити його. Показати, що я не наївна дурепа, якою вважає. Не пластилін у його руках. 

— Справді? — так легко лунає питання, що на мить здається, наче погодиться. 

— Справді.

Ян відривається від одвірка. Я затамовую подих. Він крокує. Я дивлюся йому в очі, відчуваючи як з кожним кроком він стає більшим, а я меншою. 

Не встигаю і зреагувати, а Матіас вже вклеює мене у стіну. Тримає міцно, спеціально, щоб відчула силу. Весь кисень вибиває з легень. Одразу ж задихаюся.

— Допоки ти моя дружина, — тиха загроза торкається не лише вуха. Вона проникає під шкіру, біжить по судинах, дістається до місця, котрого він вже раз торкнувся. — ти належиш виключно мені. Вважай себе річчю. Врешті-решт, ти продалася за квартиру і бар. 

Страшно дихнути. Його руки, такі гарячі, на талії. Його губи, такі палкі, ковзають диханням кедра та хвої, по обличчю. 

— Це був не мій вибір. Ти мене змусив. — ледь чутно шепочу. 

Ян кладе пальці на шию. Не стискає, лякає. Відчуваю і знаю, проте не очікувала подібного. Страх, легкий, від якого відчуваю зовсім протилежний ефект, торкається спини й спускається жаром між стегна. 

Зі мною точно щось не так. Цей чоловік не повинен викликати подібного. 

— Я запропонував. — посміхається кутиком губ. 

А я погодилася…

То хто винен насправді в розчаруванні? Він, бо знав, що заподіяв, чи я, котра так бажала втекти від болю, що кинулася прямо у пекельні руки Матіаса?

Легка неголеність лоскоче шкіру. Мені складно тримати себе у руках. Чудово було, поки Ян не з'являвся. Я могла навіть думати, що можу протистояти. Але те, що відбувається зараз, доводить — слабке наївне дівча у руках маніпулятора. 

— Пусти, — прошу. 

Миттю виконує прохання. Розумію, не тому, що я попросила. Це його рішення. 

— Дякую, — видихаю.

Потрібно триматися. Не показати йому, що частка мене, котра все ще пам'ятає обійми вночі й жар його тіла, слухняно тане поруч з ним. Показати, що нічого не залежить від нього. Не лише Яну, ще собі. 

— Отже, коли ми все з'ясували, а ти зрозуміла, збирайся.