Глава 17

Новий тиждень проживання з Яном минає досить…спокійно. Дивно це визнавати, проте чоловік приділяє час мені та керуванню “Рейна”, як і бажала. Адміністратор з ним на пару розповідає правила закладу, про тематичні вечори, на одному з яких була, про захист відвідувачів та контроль продукції, страв, охорони. Що дивує чи розчаровує: Матіас ніяким чином не проявляє до мене увагу. Маю на увазі саме таку, як раніше. Ні залицянь, ні дотиків, ні натяків. Він представляє мене працівникам напередодні занурення у справи пабу, як дружину. Наказ простий та чіткий — слухати, виконувати все, що скажу. 

Стосовно мого ставлення…навіть не знаю. Кожної ночі я даю волю емоціям. Кожної ночі, лежачи на дивані, ніяк не маючи змогу вмоститися зручно, пригадую фатальну ніч. Пригадую очі Яна, обійми, слова. Проклятий перстень. Згодом пам'ять підкидає спогади про те як дізналася, що саме він винуватець моєї втрати. Якби не Катя, можливо я б досі перебувала під владою чар цього чоловіка. Можливо, навіть вважала б, що мені пощастило. 

Тепер точно знаю — він моє прокляття. 

Попри все, складно дивитися на нього протягом дня, поки перебуваємо у пабі, а потім у машині. У квартирі ми практично не перетинаємося. Договір про вечері, які мав би готувати, не входить у нову домовленість. Я просто мрію про одне — стати вільною від шлюбу, в який вступила по дурості. 

З Катею впродовж цих днів не говорю. І з мамою теж. Лише пишу смс повідомлення, що у мене все добре. Мама відчуває, що щось сталося, бо все поривається поговорити, та я не спроможна зараз удавати, що все ок. Досі ж не знаю, чи розповіла Катя про мій шлюб… А як я повинна дивитися їй у вічі? Як підтвердити чи самій розповісти про страшну помилку? 

Дні міняють ночі, доба за добою, безсонна ніч за безсонною ніччю. Мій стан ближче до дивного спокою. Буря вщухла. Біль та розпач після страшної правди не стали меншими, просто прижилися краще в організмі. Я втомилася думати про мотиви Яна. Втомилася пробувати аналізувати. Дістало пригадувати, що він таким чином бажав виправити помилку. Бо неможливо виправити смерть Антона. Неможливо виправити ту ніч. Як і стерти минуле. Є його вчинки, де він чітко знав, що отримає після одруження зі мною, і я — дурна та наївна, котра втратила голову від маніпулянта. 

Сьогоднішній вечір особливий. Сьогодні вперше буду спостерігати у “Рейні” за особливою вечіркою. Досі не розумію чому забажала цей паб. Насправді мені нічого не потрібно від Яна. Взагалі. Я хочу позбутися його. Хочу, аби зник з мого життя, а з пам'яті стерлися спогади про заспокійливі обійми. Хочу, щоб ненависть була сильнішою. Адже, та котра живе у серці…її недостатньо. Мало. Якби було більше, то я б зараз не сиділа у кабінеті та не спостерігала за усім через відеоспостереження. 

Стук у двері відволікає. Відриваюся від екранів та дозволяю увійти.

— Пані Матіас, —  офіціант несе тацю з салатом та солодким чаєм. — Ваша вечеря. 

Дякую йому. Мені навіть фактично вдається не здригнутися від звернення. Я казала працівникам називати на ім'я,  але Ян заборонив. Звісно ж вони послухали його. І звісно ж, я розумію, навіщо він це робить. Чергова маніпуляція. Чергове нагадування — втекти та позбутися цього шлюбу поки не можу. 

Коли офіціант йде, відкидаюся на спинку крісла й, смакуючи чаєм, спостерігаю за шоу. Червоний дим вже просочується між столиків. Ведучий завзято закликає гостей поринути у пристрасні поцілунки, зануритися у вихор кохання та віддатися на поталу партнеру чи партнерам. 

Уважно спостерігаю за столиками у закутках, де сидять пари. Після чіплянь до мене, коли Ян вперше привів сюди, відеоспостереження посилили, тож тепер у пабі проглядається кожний куточок. 

Ще один стук у двері змушує відставити чай. Дозволяю увійти й шоковано дивлюся на Матіаса. Що він тут забув? Керування вже повністю у моїх руках.

— Мені не потрібен контроль, — сухо промовляю. 

Чоловік впевнено проходить всередину замикаючи за собою двері на ключ. Сідає на чорний диван під стіною. Розслаблений. Легка неголеність, як завжди, додає шарму та харизми. Тату підкреслюють його силу, індивідуальність. Він наче бог, котрий дозволяє простим смертним дивитися на себе. Мабуть, це порівняння не гірше, ніж з дияволом, адже боги теж поводили б себе жахливо. 

Мовчить. Дивиться то на мене, то на екран ноутбука поділений на кілька квадратів. Темний класичний костюм додає Матіасу чогось….сильного. М'язи під чорною сорочкою помітно виділяються. Піджак чоловік кладе поряд.

Видихаю. Це ігнорування діє на нерви. 

— Що ти тут робиш? — ставлю питання. 

Сірі леза, не гроза тепер, пронизують наскрізь. Гірше за справжні. Гірше за усе, що було до нього. 

— Прийшов до дружини. — ліниво відрізає.

— Навіщо? — зіщулюю погляд.

Він театрально зітхає.

— Мені не подобається те, що між нами.

Вигинаю брови. Сміх давить мене зсередини. Сміх, сповнений страждань.

— Між нами нічого. 

Тепер черга  Яна вигинати брови. 

— Для впевнення усіх у щасливому шлюбі має бути більше, ніж нічого. Ти тут задля виконання умов. Виконуй. 

— Мені вішатися тобі на шию кожного разу як хтось бачить нас? — ціджу крізь зуби. 

— Якщо ти хочеш якомога швидше звільнитися від мене, було б непогано так робити, — надто розслаблено лунає.

— Не забагато ти вимагаєш? 

Ян всміхається кутиком губ. Поза до неможливості ліниво-впевнена. Він знає ціну усьому. Навіть моїм словам. 

— Рівно стільки скільки мені було обіцяно.

Видихаю. Повільно. Рахую до п'яти. Не допомагає. Рахую ще раз. І ще раз. Гнів не вщухає. Я не знаю, що мною керує зараз. Емоції просто назбиралися і потребують виходу? А може образа такої сили, що я обдурена, що стриматися банально неможливо? Не можу пояснити. І не хочу. 

Встаю з-за столу. Одним махом руки зношу всі папери, котрі є на стільниці. Потім жбурляю ноутбук у бік Яна. Чоловік вправно відплигує з дивана. Навіть з такої відстані його зріст — перевага. Я ж почуваюся поруч з ним мурахою.