Глава 16

Слів немає. Горло стискає, язик прилипає до піднебіння. Складно пояснити емоції, що вирують. Їх так багато. Вони одночасно вмикаються, не даючи й шансу на  твердість чи впевненість. Як протистояти? Що робити? 

— Де Катя? — промовляю тихо. Це питання формується найпершим. 

— Додому їде. — відрізає.

— Вона сказала, що сюди…

— Вона збрехала.

Два слова, а у мене світ під ногами тікає. Як це? Навіщо? Чому зрадила? Невже я настільки жахлива людина, що заслуговую на подібне? 

— Ти погрожував їй? — запитую і стверджую водночас. Все ще даю шанс Каті на виправдання, бо…. бо складно повірити у зраду такого масштабу. Вона ж сама його ненавидить.

— Здебільшого, — байдуже промовляє.

Полегшення накриває з головою. Якщо подруга не зрадила, а злякалася, чи просто була вимушена зізнатися Яну, де я, тоді ще можна дихати.

— Який же ти, — хитаю головою та роблю ще крок назад. 

— Поїхали, принцесо. Немає сенсу сперечатися, шукати відмазки. Ти належиш мені й повинна виконати те, чого я бажаю.

Ідеальність Яна стирається з кожним новим словом. Вся грайливість, зухвалість, емоційність, зникла. Тепер є холодний чоловік, і все. Напевне, від самого початку він і був таким, просто мені демонструвалася геть інша сторона його характеру. 

— Я нічого тобі не винна. — холодно кажу. Теж вмію так розмовляти.

Ян вигинає брови, мовляв, ти впевнена у власних словах? Підходить ближче. Мені вже нікуди тікати, позаду лавочка. 

— Контракт, Мія. 

— Йди до біса зі своїм контрактом!

— Вже з ним, — криво всміхається. — А тепер згадай, що ти сама на це погодилася, і виконай свою роль!

— Мами? Дружини? Ти від першої секунди брехав про все, а потім взагалі став тим, через кого я  мусила почати нове життя! Ти покидьок! 

— Не моя вина, що ти не помітила підводних каменів у договорі. — веде плечима, наче ми обговорюємо продаж і купівлю авто. 

— Не твоя? — розпачливо. — А чия? 

Ян зітхає. Судячи з поведінки йому це страшенно набридло. Просто не розумію навіщо йому я? Невже він не міг знайти будь-яку іншу дівчину? Ту ж Нелю, до прикладу. Щодо чесності шлюбу, то можна було легко пояснити — працювали разом, спалахнули почуття, довго пручалися…та не змогли. Піддалися, створили сім'ю. Вона теж проста і звичайна. 

— Який сенс сперечатися? Ти хочеш гірших умов? Хочеш, щоб апелював не лише нашим договором, а й чимось ще? Міє, дівчинко, що тобі про мене відомо? — спокійні питання, сповнені впевненості, рішучості. Йому нічого втрачати. Він й так втратив. Отже, піде на все заради власних цілей. 

— Погрожуєш? — голос зривається на хрип. — Ким будеш шантажувати? Чи….може чим? 

Між нами надто мало простору. Задихаюся. Кедр рве свідомість на шматки. Найобразливіше — розуміти, що в його обіймах я забувалася. Він торкався мене всюди. Брав усю. Шепотів ніжності. Дражнив. І все це знаючи хто я така. Знаючи, що він приніс у мою сім'ю. 

— Завжди знайдеться те, що може вплинути на твоє рішення. 

Жахливо дивитися в темно-сірі очі й не бачити там грози. Раз за разом наштовхуюся на леза, котрі ранять надто глибоко. Моторошно стояти за сантиметр від Матіаса, відчувати ненависть, образу, біль, але водночас, потай від себе, очікувати, що все якось…зміниться. Налагодиться? Виправиться? 

Це смішно. Як можна виправити смерть? 

— Думала, монстри існують у дитячих оповідках. Живуть під ліжком… — тихо кажу. — Але найстрашніші монстри — реальні люди. Ти один з них, Матіас. 

Його рука лягає на потилицю. Напружуюся. Тіло перетворюється у метал. Відсіч йому не дам, фізично Ян перемагає. Проте і дотики терпіти неможливо. 

— Припини опиратися, — схиляється до мене. — Я дав три дні, це щедрість, Мія. Є кілька речей, котрі були правдою між нами — пристрасть, моє бажання аби ти зіграла роль мами, допомогла забрати у Кароліни батьківські права, і обіймати тебе вночі.

Дивно слухати його. Дивно, бо чомусь знаю, що це правда. Тільки цього всього мало, аби повернути вирвані клапті душі на місце. 

— Я хочу розлучення. Ініціюй його, будь ласка,. — благаю.

Губи Матіаса біля моїх. Фактично торкаються. Попри напругу у кожному атомі я з гострим тремтінням майже очікую, що поцілує. 

— Як тільки отримаю те, що моє. — вимовляє. — Тоді ти будеш вільна. 

Відриваю погляд від його губ. Зазираю в очі. Метал, темний, незвіданий, обіцяє, що так і буде. Присягається, що варто Яну знову стати батьком і я звільнюся від оков, котрі він на мене вчепив. 

Хочеться вірити. Та й у мене немає інших варіантів. Втекла, але все одно знайшов. Думала, зможу вибратися з капкана, тільки його хватка стискається сильніше. 

Видихаю. Вибору немає. Він знає про це і тому його пальці стискають потилицю, а губи так небезпечно близько. Знає, що мені нікуди діватись. Матіас не ідіот. 

— Гаразд, — випалюю швидко, поки мозок не зрозумів, що ступаю у те саме болото, з якого навіть не встигла вибратися. — Тільки ми укладемо новий договір. Як тільки твоя донька житиме у тебе, я буду вільна. Ти обіцяв мені квартиру… Я не проти! Але бажаю…. — злість на нього підказує, що вимагати. Хоче грати у свою гру? Що ж, введемо нові правила! — частину твого бізнесу.

Насміхається. Відсторонившись, зазирає в очі. На губах виграє лукава посмішка. Чи то він не вірить, що прошу щось подібне, ще й так нахабно, чи то захоплюється, що взагалі насмілилася. 

— Бажаєш бути головною у “Рейні”? — надто солодко запитує.

Насторожуюся. Нагадую собі, що цей Ян інший, не просто директор школи й власник пабів. З тим можна було торгуватися, з цим же подібне, мабуть, небезпечно. 

— Просто бажаю відібрати у тебе щось важливе. Як ти у мене, — відрізаю.

Голос, на щастя, лунає рівно, проте всередині мене усю струшує. Губи Матіаса все ще дражнять посмішкою. Вона — єдине, що нагадує Яна, котрий обіймав ночами. Така ж зухвала, еротична, сповнена таємних обіцянок.