Глава 15

Не має права наказувати. Не має права просити. Я не повинна його слухати. Та попри все це — завмираю. 

— Я так розумію на столі заява про звільнення? — лунає позаду. Холодно, зверхньо. Немає більше того Матіаса, котрий захищав та дражнив. Немає і того, який обіймав вночі. 

— Вірно, — відрізаю.

Напружена. Все аж дзвенить навколо нас. У повітрі відчувається озон, наче перед грозою.

— А далі, що? А, принцесо? Втечеш?

— Саме так. — не обертаюся.

Ян наближається. Кроків не чую, зате відчуваю. Спина вкривається сиротами. Реагує на нього значно краще, аніж повинна. 

— Ти маєш зобов'язання згідно з договором. 

Гірко всміхаюся. Різко обертаюся.

— Ти вплів мене у своє павутиння завдяки віртуозній брехні. То розплети тепер! 

— У мене є ціль, принцесо. Вважай, що ти моя заручниця. 

Не вірю, що каже це. Чоловік нависає наді мною горою. Красивий, холодний, а ще надто брехливий. Погляд — лезо. Гроза минула, тепер я зіткнулася з її наслідками. 

— Пане Матіас, ви знущаєтеся? — спеціально звертаюся до нього ось так. Коли між вами стоїть "ви" — чужі. — Ви вбили мого брата! Ви спровокували аварію! Збрехали. Обдурили! Ти переспав зі мною! — зриваюся на крик. — Які зобов'язання? Яка заручниця? Замкнеш у квартирі, чи як? Я бачити тебе не можу. Ти бридкий мені! Розумієш? 

Матіас стійко витримує кожне слово. Жодне з них не ранить його. Він навіть в обличчі не змінюється.

— Я можу досягати свого м'яко, принцесо. Але якщо потрібно, то розтрощу все, та своє отримаю.

— Вже зрозуміла, —  гірко промовляю.

— Ні, не зрозуміла, якщо влаштовуєш істерику, — вкрадливо вимовляє. — Заяву на звільнення підпишу. На решту — не розраховуй. Ти не можеш виїхати за межі міста. Ти мені потрібна. 

Розпачливо хитаю головою. Кожна дівчина мріє почути ці слова. Вони — майже зізнання у коханні. Але не від Яна. З його вуст вони лунають наче вирок. Початок кінця. 

Чоловік наді мною, як мисливець над здобиччю. Високий, статний, сильний. Почуваюся маленькою, простою, звичайною… Ніким. 

Очі — прірва. Вираз обличчя — крига. Лише жовна видають його. Більше нічого не каже про емоції. 

Це лякає. Коли йому потрібна була я, моя згода, щоб отримати вигоду, Ян був іншим. Гра? Звісно ж. Що ж іще? 

— Навіщо? — напружено питаю. — Чому я? Ти ж знав, що заподіяв моїй сім'ї, то для чого почав все це? Зрадів, зрозумівши, що не впізнала тебе? 

Ян відступає. Повертається до столу й сідає на його край. Сорочка натягується на м'язах. Широкі плечі нагадують як нещодавно лежала на них й забувала страшні сни. Сни, причиною яких, є саме цей чоловік! 

— Я просто не розумію, — продовжую. Захлинаюся у відчаї. — Ти отримуєш задоволення, коли руйнуєш чужу душу? Часто ти так? Кароліна і її стан теж твоя вина? Мабуть, ти реально причина чому твоя колишня дружина втратила здоровий глузд! 

Він просто слухає. Ні слів, ні виправдань, ні спростувань. З мене ж ллється отрута. Я хочу зачепити його, бодай якось, шкода, що всі мої спроби марні. Яну байдуже. 

Замовкаю. Важко та швидко дихаю. Адреналін залишає тіло. Залишаюся лише я та моє горе. 

— Я даю тобі три дні, принцесо. Три дні на врегулювання проблем з подругою, внутрішніх емоційних спалахів. Після, ти повертаєшся до мене. Жити. 

Кожне слово руйнує, наче вибух. Як може просити, ні…наказувати? Як може казати, що мені робити? 

— Ні, — видихаю. — Ні. 

Єдина емоція яку він дозволяє собі — вигнуті брови. Злегка. Запитально, недовірливо, навіть з відчуттям перемоги. 

Задкую. 

А потім взагалі тікаю з кабінету, школи, території “Версуса”. 

Повернувшись в орендовану Яном квартиру перше, що роблю — замикаюся у ванній. Катя додає вогню у докори якими сама себе завалюю. Мені ж потрібно побути на самоті. Подумати. Вирішити, або ж вигадати, що робити. 

Подруга спершу барабанить у двері, потім здається. Це тішить. Не можу з нею розмовляти.

Не знаю скільки часу розглядаю налякані блакитні очі у дзеркалі. Рішення приходить швидко. Я знаю його. Знала, ще у кабінеті. Воно імпульсивне, сповнене страху, від безвиході… та іншого не приходить у голову.

Ніякого додому. Як поглянути в очі мами після того, що було між мною і Яном? Я спаплюжила усе. Наївне дівча, котре вирішило, що вже доросле. Дівча, котре вирвалося у місто, більше за її рідне, і втрапило у халепу. Правду казав Матіас — проста, звичайна, а отже — зручна й слухняна.

Він помилився. 

Вийшовши з ванної, у першу чергу перевіряю власні запаси грошей. Їх не достатньо, щоб вести нормальне життя протягом місяця, але мій страх, мій біль, такий сильний, що мало зважаю на це. 

Місто велике. Дуже. Ян не політик чи бандюган, щоб контролювати щось тут. Тож, я просто зміню район. Або… 

Знаходжу на мапі найближче містечко, котре не є обласним центром. Воно схоже на моє рідне, зате там мене ніхто не знає. 

Вирішено! 

Під бубоніння Каті про мою помилку замовляю квиток онлайн на найближчий рейс. За одягом до Яна їхати не буду, і навіщо він мені? Достатньо джинсів та футболки. У Каті позичаю кросівки та швидко прощаючись, тікаю. Кидаю подругу без пояснень. Якщо затримаюся, якщо вона затримає мене, то не зможу поїхати. 

На вокзалі, слухаючи оголошення про рейси, спостерігаю за людьми. Всі такі різні, у кожного своя історія. Та навряд моя хоч чимось схожа на їхні. Сумніваюся, що навколо є дівчата, котрі вийшли заміж, бо тікали від горя, а натомість потрапили у справжнє пекло? Як інакше назвати Яна? Він дійсно диявол у плоті. 

Автобус прибуває з запізненням. Заплигую у нього немов за мною женуться вовки. В голові одне: тікати, тікати, тікати! Якомога далі від Яна. Якомога далі від болю. Якомога далі від цього міста.

Прибувши на місцевий вокзал перше, що відчуваю — паніку. Я не знаю, що робити, куди йти, як взагалі далі бути? Можливо втеча сюди, а не додому, була помилкою? Можливо, потрібно було їхати до мами?...