Глава 14

Божевільний біль мчить у тілі. Розриває на шматки. Ламає, обіцяючи найстрашніші муки. 

Матіас обдурив мене. Матіас знав. Матіас збрехав. 

Чому? Навіщо? З якою метою? 

Питань багато. От тільки жодне з них немає значення, бо переді мною стоїть чоловік якому віддала себе фізично, але який вбив мого брата. Ненавмисно, вірно, проте…він причетний. Саме через нього та ніч стала фатальною. Через нього я втратила брата, мама і батько — сина, а світ — чудову людину. 

Напружено очікую його відповіді. Є ж шанс, що Ян мене теж не впізнав? Надія примарна, та вона останнє, за що чіпляюся. 

Не факт, що чоловік міг запам'ятати моє обличчя. Тоді була ніч, всі налякані, ошелешені. Я ж навіть не пам'ятаю на місці аварії його доньки та дружини, що свідчить про стресовий стан. 

Гроза — ось, що зараз відбувається у душі Яна. Очі видають його, не дарма назвала їх колір саме так. Та він не один зараз перебуває у стані, коли ти настільки нічого не розумієш, що хочеться зникнути з цього світу. Назавжди. 

— Впізнав? — повторюю питання. 

Катя сідає прямо на підлогу. Не знаю як багато вона розуміє з моїх слів, та і, чи розуміє?... Сенс же не у цьому. Зараз не існує подруги, є лише ми з Яном, і те, що було між нами.

Поки він не відповів, не зруйнував усе словами, я тримаюся. Очікую відповіді, та підсвідомо знаю — правда розібʼє мене, як скло. 

— Знав, хто ти, — коротко відрізає. 

Це гірше, ніж встромити ніж у спину. Гірше, ніж вирвати серце. Не знаю чи бувають почуття розпачу сильнішими. 

— Отже, — хрипло шепочу, — коли я з'явилася у твій проклятий паб, ти впізнав мене? Знав, що вбив мого брата? Знав, що я його сестра? 

Обличчя чоловіка стає маскою. Ні емоцій. Нічого, що нагадувало б про  Матіаса якого знаю. 

— Звісно знав! — втручається Катя. — Глянь на нього! Самовдоволений вбивця! Ледве не знищив свою сім'ю і зламав твою! — гнівно вигукує. 

— Я не з тобою розмовляю, — відрізає Ян. Погляд, яким дивиться на подругу, міг би зрушити гори та знищити міста.

Дивно, але я не плачу. Очі випалює від бажання, та солоної води немає. 

— Навіщо? — хитаю головою. — Хочу знати, навіщо все те…

— Принцесо, — голос Яна змінюється, — мені ніколи…

— Ні! — перебиває Катя. — Не слухай його. Мені достатньо було того, що відбувалося на суді. Він вміє маніпулювати словами так, що не зрозумієш, а вже станеш його заручницею! 

Подруга встає між нами. Не бачу її обличчя, але бачу вираз Яна — там немає нічого доброго.

— Пішов геть! 

— Зникни, —  холодно викарбовує до Каті. — Просто зникни. Я розмовляю з дружиною.

— Що? — Катя різко повертається до мене. 

Опускаю погляд. 

О так! Мій чоловік став причиною смерті мого брата пів року тому. Мій, майже справжній чоловік, адже я віддала йому те, що раніше вважалося перлиною жінки — цноту. 

— Йди, Матіас, — прошу. Сил немає. — Будь ласка. 

Не підіймаю погляду. Не можу. Я зламалася. Єдине, чого бажаю — впасти на коліна й ридати. Просто…сльози зрадили мене. 

Ян йде. Минає секунда, він відкриває двері й зникає з квартири, залишивши після себе терпкий аромат парфумів. 

Катя замикає двері й докірливо дивиться. Відчуваю усім тілом її гнів. 

— Я хочу пояснень.

Відлипаю від стіни й змахую рукою. Я не хочу нічого пояснювати. Можливо, завтра? Можливо мине ніч і зможу говорити? Відійду від того, що зараз відбувається у голові? Бо на душі…тільки спустошення. Жаль, біль, розчарування зникають, залишаючи на своєму місці чорну діру. 

Моє життя було крихким весь цей час. Я шукала нового, іншого. Вражень. Бажала стерти спогади й смуток. Не хотіла тонути у горі, краще пам'ятати тільки хороше. Тому й переїхала. Тому почала інше життя. Чому ж саме тут зустріла Яна? Як так сталося, що погодилася на його авантюру зі шлюбом і тепер не можу розлучитися? 

— Мія! — Катя наздоганяє, поки йду в одну з кімнат. Це спальня. — Поговори зі мною!

Хитаю головою. Сил навіть на слова не вистачає. 

Закриваю перед її носом двері й сідаю під ними. Перед очима не ліжко застелене білосніжною постільною білизною. Перед очима та ніч. Його голос. Руки. Очі. Слова. Перстень.

Як могла не згадати? Я ж неодноразово дивилася на цю прикрасу і знала, що десь її бачила. Підсвідомо памʼятала, де. 

Скільки разів Ян вночі заколисував після кошмарів? Він знав, що мені сниться аварія спричинена ним? Йому було нормально, коли я тонула в обіймах вбивці власного брата? Що він відчував? Чи відчував?...

Питань багато.  Відповідей немає. 

Найжахливіше розуміти одну просто істину — за цей час грайливий Ян став мені важливим і потрібним. Шкода, що не знала про його подобу монстра…

Ніч минає ніяк. Я не сплю. Не можу. Очі печуть, в душі спустошення. Страшне, темне, наче темрява — вʼязкістю торкається серця. Підсвідомість шепоче безперестану, що я знала правду від миті, коли побачила перстень. Знала, що щось тут не так. Просто не хотіла бачити реальності. 

Тільки підсвідомість не може дати відповідь: чому ж Ян захотів одружитися зі мною? Чому вибір пав на мене? Він зробив його швидко. Стрімкий шлюб, запальна пристрасть… чи була вона справжньою? Бо пояснення, що моя простота стала причиною до шлюбу заради повернення доньки, більше не здається правдивою. Раніше я так думала. Вважала, що від мене мало проблем. Чужа, незнайома дівчина, котра припала Матіасу до смаку. Дівчина, шлюбом з якою він хотів отримати покірну дружину задля повернення прав на доньку і водночас не втратити нічого. 

Тепер не розумію, що ж керувало Яном. Навіщо? Просто…навіщо? Який сенс, коли знав хто я така? 

Жалкую, що погодилася. Гадала — розвага. Думала — нове життя змінить майбутнє. Найобразливіше, що поруч з Яном справді забувала про біль. Він уміло забирав його власною поведінкою. Хіть, залицяння, грайливість…це стало тим, що спонукало не жаліти і йти далі. Бісилася через умови, вірно, проте не думала, що вони стануть не просто капканом, а справжнім пеклом. Як бути тепер? Як жити далі? І Катя знає… мамі розповість. На що це буде схоже для моїх батьків?