Глава 12

Наступні дні я вся у роботі. Триває підготовка до конкурсу. Відбираю кількох учнів старших класів і кількох з молодших. У голові зріє план, де маленькі покажуть, якими колись були вже випускники, — невмілими.  А тепер, завдяки танцям,  вони змінилися. Дні збігають за днями. Після бридких залицянь у “Рейні” я ніяк не можу відійти. Весь час пригадую їх руки, їх огидні погляди, бажання скористатися, очікуючи, що нікому захистити. Це наштовхує на думки, що наш світ ще дуже далекий від ідеального. Як довго чоловіча частина може дозволяти собі подібне? Скільки потрібно жертв, аби  це закінчилося? Чому я повинна боятися? 

Весь цей час Ян поводиться до моторошного чемно. Можливо справа у моїх снах. Матіас вперто спить зі мною у ліжку, проте наші тіла розділяє ковдра. Кожної ночі він будить мене. Гадаю, не очікував, що отримавши фіктивну дружину, матиме ще багаж з її проблем. Він не запитує, що за сни мене переслідують. Не запитує нічого про брата чи взагалі про мою сім'ю. Мабуть, йому банально не цікаво. Навіщо дізнаватися більше про людину, котра просто має зіграти свою роль? Не має значення, що я не просила цієї ролі. Неважливо, що ми досі не обговорили нічого з того, що буде у майбутньому. 

Втім, попри всі капкани Яна, я все одно йому вдячна. Не знаю, що робила б сама вночі… Сни настільки реальні, живі, наче дійсно проживаю їх кожної ночі. Прокидаюся завжди у сльозах тонучи в обіймах Матіаса.  Його руки невтомно гладять спину, перебирають волосся. Губи щось шепочуть, щоправда, я ніколи не розумію жодного слова з потоку, але головне тональність. Голос чоловіка безмежно спокійний, турботливий. Він допомагає стерти спогади про аварію. Змушує на короткий час не відчувати пекучий біль, який смутком роз'їдає усю мене, розбирає на шматки. І за це я вдячна. Ймовірно, він не розуміє того, що дає, та для мене це дуже важливо. 

Настає тепло. Холодна весна нарешті обдаровує теплом. Це моя перша весна без Антона. Бажаю того чи ні, але подумки все одно поринаю в апатію. Прокручую в голові наші спільні миті з дитинства. 

За день до змагань у школі, дзвонить Катя. Її голос повний обурення, подруга звинувачує, що я холодна стіна, котра могла б подзвонити, а не переїхавши, забути усе, що нас пов'язувало. Враховуючи це вона ошелешує новиною, що завтра приїде і поживе деякий час у мене. Я навіть не встигаю відмовити, та і як, якщо доведеться тоді пояснювати дуже багато, а подруга вже кладе слухавку, сказавши, що напише о котрій приїде потягом. 

І все це о сьомій ранку. Матіас, я думала, спить. Та відкладаючи телефон, розумію, що сірі очі чоловіка спрямовані на мене. На губах блукає посмішка. Сьогодні я прокинулася знову у його обіймах, наче у коконі. Це вже входить у звичку. Для обох. 

— Не потрібно так радіти, — буркаю. 

Настрій й так був на дні, тепер до цього додається проблем.  Катя чудова людина, але є речі на які ми дивимося по-різному.  Після смерті Антона, вона впала у глибоку депресію. Я не мала змоги витягувати її звідти, сама потребувала рятівника, але з часом змусила себе змінити усе, аби дати шанс на життя. Вона ж не захотіла. Засудила. На її думку, я кинула її. Зрадила пам'ять брата. В якомусь сенсі й сама так вважаю…

— Де поселимо твою подругу? — дражнить. 

Звужую погляд слідкуючи за ним. Спокійно крокує у ванну кімнату, потягуючись по дорозі, демонструючи усю красу свого тіла. 

Відвертаюся. Цей чоловік не для мене. Враховуючи, що після відвідування його клубу Матіас не чіпляється, він взагалі почувається винним. Це зупиняє його тиск, що тішить і розчаровує одночасно. 

— Не смішно! 

Зникає за дверима. За пів години повертається. Вже одягнений у стильні чорні штани й сорочку. Застібає останні ґудзики та прискіпливо дивиться на мене. 

— Вона ж не знає, що ти тепер заміжня? — всміхається. Явно насолоджується розгубленістю на моєму обличчі.

— Ні. Ніхто не знає. 

Сідає на край ліжка й дивиться в очі. В грозовому кольорі танцюють іскри. 

— Хочеш орендую тобі квартиру? 

Здивовано дивлюся на нього.

— Серйозно? 

— Звісно. 

Декілька секунд не можу повірити, що запропонував це. 

— Мені й самому не вигідно, щоб хтось, крім нас двох знав, що цей шлюб фікція. Моя донька важливіша. 

Прикушую губи. Киваю. Дійсно. А на що я розраховувала? 

— Добре. Орендуй. — швидко погоджуюся. 

Ян схиляє голову на бік. Всміхається кутиком губ й встає. 

— Ти сьогодні поїдеш зі мною. 

— Але ж твої працівники….

Всі ці дні ми їздили окремо. Ян викликав мені таксі, сам їхав на власному авто. 

— Оголошу усім. Набридло. Тобі ні? 

— Ніхто ж нічого не підозрює. Навіщо? На роботі ніхто не бачить, що ми…

— Набридло, — знову кидає. — Збирайся.

Матіас виходить. Я ж повільно плентаюся у ванну намагаючись впорядкувати думки. Його заява дещо шокує. Він же сам не хотів казати, що ми одружені. А тепер? Щось змінилося?

Перше, що робить директор — збирає усіх викладачів та оголошує, що ми одружені. Нас вітають, щоправда, жіноча частина виглядає ображеною. Неля точно. На щастя, Ян не уточнює, як довго ми у шлюбі. Я ж досі не розумію чому взагалі вирішив оголосити. Можливо це план? Щоб забрати доньку, йому потрібні свідки нашого щасливого шлюбу й повноцінної сім'ї? Так, швидше за все, я права. 

Згодом всі розходяться. Ще раз вітають на прощання. Я теж йду, уникаючи близькості, якої певно чекають колеги. Повертаюся у зал хореографії. Неля наздоганяє.

— Чому не сказала? — запитує ображено.

Зупиняюся перед дзеркалами. 

— Ян попросив, — зітхаю. — Не хотіла тебе засмучувати. 

— Мені казав, що не змішує ділові стосунки, а з тобою одружився, — бурмоче.

Повертаюся до неї. За час роботи тут, з нею спілкуюся найближче. Втрачати подругу на мені зовсім не хочеться. Я не маю права розголошувати нічого про шлюб, але ж можу…якось згладити кути?

— Цей шлюб… — очі помічниці Матіаса наповнюються очікуванням, — не від великого кохання.