Глава 11

— Можеш розплющити очі, —  лунає голос Яна прямо на моїх губах. Дихання обпалює. 

Слухаюся. Розплющую їх і наштовхуюся на темні грозові океани. Чоловік усміхається. Пристрасть відбитком лягла на його обличчя. Руки все ще торкаються мене, проте з метою розслабити.

Подає мені келих з чимось рожевим і пряним. Випиваю, бо виявляється у горлі справжня пожежа. Лише після цього повертається дар мови:

— Ти дуже несподіваний чоловік, — хрипло.

Хмикає. Лінива, задоволена посмішка, як у кота, розповзається на чуттєвих губах. 

— Хіба не заради цього ти погодилася?

Видихаю. Погляд падає на довгі пальці, котрі все ще стискають моє коліно. Перстень знову наголошує на собі увагу, тільки зараз я не здатна мислити. 

— Навіть не знаю, що сказати…

— Тобі сподобалося, принцесо. Мені сподобалося. Твої щоки рожеві, а блакитні очі горять.

Червонію ще більше. Як пригадаю, що він робив, що за цим спостерігали, що це було колективно, то стає взагалі страшно. 

Проковтую клубок нервів.

— Не впевнена…

— Припини собі брехати, — шепоче на вухо. — Мені потрібно відійти у чоловічу кімнату.

Ян йде. Закриваю обличчя руками й починаю думати як правильно реагувати на цей заклад. Про подібне ніколи не чула. Подібного ніколи не зустрічала. Це взагалі нормально? Боже, врешті-решт, я викладаю дітям! А якщо хтось дізнається? Кому сподобається, що їх дітей навчає безсоромна дівчина? Хоча… Яна здається це взагалі не турбує, попри те, що він власник “Версусу”.

Деякий час займаюся самокопанням порпаючись у салаті. Навіть не хочу знати з чого він, бо смак неперевершений. Потім краєм ока помічаю як до мене прямують двоє чоловіків у класичних костюмах. Один з них вищий, інший нагадує пончика на ногах. Спостерігаю мовчки за тим як зупиняються біля столика. Той, що вищий, сідає на диванчик й нахабно підсувається до мене. Другий сідає навпроти, спершись на стіл руками.

— Що така прекрасна пані робить тут сама? Невже під час шоу насолоджувалася лише собою?

Вирішую ігнорувати їх. Скоро повернеться Ян і нехай сам розбирається з усім цим. Рожевий дим так і в'ється підлогою, торкаючись легкою прохолодою ніг та ховаючи частину гостей у собі. Червоний майже весь зник. Музика знову грає так, щоб відвідувачі могли спокійно розмовляти. 

— Гей, — високий чоловік торкається мого плеча. 

— Не потрібно торкатися, — сухо відрізаю.

— Вона розмовляє, — щасливим тоном озивається нижчий.

— Прошу вас залишити мене. Я не сама.

Опускаю очі на стіл та страви. Чоловіки синхронно підсуваються ближче. Напружуюся. Де Матіас, коли він потрібен? 

Вищий ставить руку на коліно. Смикаюся. Скидаю його бридкі пальці:

— Я зараз покличу охорону! 

Повніший всміхається. Навмисно кладе руку на інше коліно.Скидаю і його пальці. Пориваюся встати, тільки марно, вони хапають за руки й змушують сісти назад. 

— Не поспішай. “Рейн” славиться насолодою, красуне.

Фиркаю. 

—  Зараз повернеться мій чоловік! 

— О, справді? — вони не вірять, що я не сама. 

— Ти ж прийшла знайти когось. Дівчата завжди сюди ходять заради гаманця. Наші гаманці відкриті для тебе, тільки спочатку зароби, — солодко співає повніший.

Чесно кажучи я навіть облич їх нормально не розрізняю через напівтемряву у приміщенні, неонові підсвітки та дим. 

Нерви вирують, починається паніка. 

— Я не сама! — вкотре відрізаю.

Худіший чоловік знову торкається коліна й намагається дістатися вище. Повніший кладе руки мені на грудну клітку й вклеює у спинку дивана.

— Тепер ні, — зухвало промовляє один з них.

Пробую вирватися. Їх двоє, я одна. Моєї сили явно недостатньо. Бридкі пальці дістаються під сукню. Кричу, але рот миттєво накриває рука повнішого. Він дозволяє собі торкатися мене всюди. Нудота підіймається у горлянці. Страх пробирає. Паніка не дає нормально реагувати. Я просто не знаю, що робити, як зупинити це!

— Заспокойся, — худіший кидає пачку грошей. — Твоя плата наперед. 

— Не потрібна плата, — мугичу у долоню повного.

— Вона ще й кошти нам економить,— регоче він.

Пручаюся. Підіймаю ноги й вдаряюся ними в стіл. Страви починають літати на підлогу. Вирішую, що це найкращий варіант привернути увагу. Сльози неконтрольовано котяться обличчям. Вони сильніші.

Повний заводить мої руки назад й сильно смикнувши розвертає та кладе обличчям у диванчик. Худіший задирає сукню й починає пробиратися під спіднє. Жах підіймається у мені хвилями. Кричу з усіх сил. Кричу, начхавши на те, що можливо мене реально не чути. 

Худий б'є по спині, руки повного стискають мої зап'ястя. Біль змішується з панікою та страхом. Чомусь на губах смак крові, навіть не розумію як так виходить. 

А потім все зупиняється. Крізь шум у вухах чую голос. Коротке та вимогливе:

— Відійшли.

Мене відпускають. 

— Це твоя? — запитує один з нападників. 

— Моя. А ще, —  я нарешті можу обернутися. Дивлюся на Яна широко розкривши очі. Він не зводить погляду з мене у відповідь. — йди сюди, — м'яко каже. 

Чоловіки розступаються даючи змогу вийти з-за столу. За мить я вже поруч з чоловіком. Він обіймає та притискає до себе. Варто щоці торкнутися його грудної клітки як починаю схлипувати. Хвиля паніки накриває наново. Але тепер я знаю, що більше мене не торкнуться.

— А ще, — продовжує, поклавши підборіддя на маківку, — це мій заклад. Нікуди не поспішайте.

Відчуваю, як Ян рухається та озирається. 

— Де бісова охорона? — бурмотить. 

— Слухай, — лунає за спиною, — ми думали, самотня. Сам знаєш які приходять сюди й чого шукають.

— Знаю. Та у “Рейні” є правила, з якими всі знайомі — без згоди ви не маєте права торкатися. 

— Пане Матіас, — звучить десь ліворуч чужий голос, —  що сталося?

— Їх — у мій кабінет. 

Я не бачу, що відбувається, але чую. Здається прийшла охорона та веде цих двох до Яна. Весь цей час чоловік гладить мене по волоссю й подекуди накручує його на пальці.