Глава 9

— Несправжньою, — суворо промовляє. — Ти дружина і мама на час. Коли моя донька знову житиме зі мною, а у Кароліни заберуть права, ми з тобою розлучимося. 

Не таке я бажала слухати о другій ночі. Спершу відчуваю розгубленість, а потім гнів. Він мав попередити мене. Повинен був сказати правду, а тоді пропонувати шлюб. Не чесно взяти й змовчати про дитину. Яка різниця, маю бути справжньою мамою чи ні? Сам факт, що мені доведеться зіграти роль мами! Я не готова! Це не для мене! Так, я люблю дітей, але… Не настільки! 

— Ми розлучаємося, — гнівно випалюю. — Вже. 

Ян встає.  З шумом втягує повітря. 

— Ти не можеш. — сухо відрізає. Щелепи міцно стиснуті. Ян злиться. 

— Ще і як можу! 

Відліплююся від столу та повертаюся до Матіаса спиною. Це помилка. Він миттю опиняється позаду й кладе руки на плечі. Притягує до себе. Спускається пальцями до живота та пропалює шкіру наскрізь, до самого хребта. 

— Не можеш, принцесо, — в тоні проковзує сум. — Інакше тобі доведеться заплатити мені суму, яку ти за все життя не заробиш. 

— Там про розголошення було вказано, — бурмочу. — Штраф за це.

— І за передчасне розлучення, поки я його сам не ініціюю. Ти не дочитала.

Хочеться рознести весь кабінет вщент. Вибити з Матіаса всю пихатість. Вилити на нього гнів, який кипить у мені гейзером. 

Вдається розвернутися у його руках. Задираю голову та пропалюю нищівним поглядом обличчя чоловіка.

Я читала усе! Кожну сторінку. Кожну букву. Не могла пропустити, хіба якщо він навмисно не приховав…

— Ти… — хитаю головою. У мене навіть слів підхожих не вистачає. — Я просто…. Я ненавиджу тебе! — шепочу. — Як ти міг? Збрехав! Обдурив мене! Я пожаліла, бо мені нічого дійсно не було потрібно! А ти… Зрадник! — сичу крізь зуби. 

Намагаюся відштовхнути Яна, але не дає. Міцно притискає до себе й кладе пальці на потилицю. Нахиляється до самих губ, спопеляє диханням. Мускус та кедр просочуються у мої пори. 

— Ти б не погодилася, якби знала правду, — вимовляє чітко. — Припини. 

Нервовий сміх рветься назовні. Припинити? Ох, це надто висока вимога. Мій внутрішній стан зараз нагадує вибухівку, котра от-от має підняти у повітря все навкруги. Я киплю. 

— Припинити, що? — зухвало гиркаю. — Не подобається реакція? А чого ти очікував, Матіас?

Між нашими обличчями немає вільного простору.  Ян забирає його залишки, викрадає, не даючи мені й шансу не вдихати чоловічу терпкість.

— Я заслужив на все, принцесо. Але істерика тебе не врятує. У всіх ситуаціях потрібно мати холодну голову.

— Ну вибач, — злісно видихаю йому в губи, — що не можу тверезо дивитися на ситуацію серед ночі! Це теж не моя вина! 

Ян зітхає. Опускає гарячі долоні на талію й одним рухом вклеює мене у власне тверде тіло. Вибиває кисень з грудної клітки, немов навмисно, й повільно промовляє:

— Якби я міг, то одразу б приїхав. Мені довелося розбиратися з Кароліною, її батьками, і я хотів побути з донькою. 

Знаю, мене не повинні обходити його бажання та проблеми. Яка різниця, що він там хотів? В першу чергу потрібно про себе думати, хіба не цим я апелювала, коли тікала з міста, де все нагадує про Антона? Але… Чому ж тоді почувши слова про доньку, моє серце тане? Чому я не маю нічого поганого у думках, щоб відповісти, ранити його? 

— Більше такого не повториться. Тобі потрібно було їхати після роботи одразу додому.

Хочу, щоб відпустив. Припинив тримати так міцно й близько. Це бентежить, збиває роботу й так туманного мозку. 

Ставлю долоні йому на грудну клітку. Матіас розуміє, що бажаю зробити, випереджає та цілує. Гарячі губи торкаються моїх ніжно, з обережністю. Немає того натиску який був у минулі рази, лише питання чи можна йому продовжити. А я… Я замість того, щоб відштовхнути як збиралася, беру і відповідаю. Бо… Я не маю пояснення чому це роблю. Хотіла б мати його та з цим повний провал.

Моє тіло відповідає на чоловічий заклик активніше і швидше, ніж мало б. Врешті-решт, хіба ми не ображені? Проте, воно завзято реагує на палкі дотики. Шкіра вкривається сиротами, стегна напружуються й горять від бажання відчути те, що пропонує чоловік. 

В якусь мить Ян підхоплює мене під сідниці і йде на софу. Сівши, повільно пробирається під сукню й виводить лише йому відомі візерунки на тілі. 

Поцілунок стає глибшим. Матіас ковтає мене. Поглинає. Не залишає і шансу на спротив. 

Я зариваюся пальцями у його волосся. Повільно веду вниз й стягую з чоловіка піджак. Це погано, дуже-дуже погано, та спинитися неможливо. 

Далі йде сорочка. Швидко розстібаю ґудзики, немов кожного дня роблю це. Долонями торкаюся його шкіри відчуваючи її оксамит та твердість м'язів. Жар від усвідомлення його досконалості випалює нутрощі й останній спротив. Мені подобається водити по його тілу. Подобається вивчати татуювання та бачити чоловіка ось таким. Зараз він не мій директор чи фіктивний чоловік з купою проблем. Зараз він хтось інший. Хтось, кого я бажаю. 

Ян кладе мене на спину.  Кладе долоню поміж стегон й знайшовши те, що шукав, безсоромно дражнить. Мої хриплі стогони рвуться назовні і я дозволяю їм вийти. Випускаю, чим радую Матіаса.

Надприємні емоції вирують у тілі. Струмом мчать по судинах змушуючи мозок вибухати за вибухами десь там, у місці, яке контролює наразі лише Ян.

Коли моє тіло розслабляється сором заливає обличчя червоною фарбою. Я так безсоромно поводилася в той час, як мала б злитися та ображатися, бо Ян фактично змушує бути мачухою дитині про яку я дізналася пів години тому. 

Відвертаюся від Матіаса, намагаючись приховати емоції. Ласкаві пальці, які тільки що дарували насолоду торкаються підборіддя та повертають мою голову до нього. Грозові очі пронизують. Шукають щось одне їм відоме у моїх. Я думала обличчя Яна буде задоволеним, частково чоловік отримав те, що бажав. Я помилилася. Матіас серйозний. Сильний, непохитний чоловік. Дивишся на нього і складається враження, що жоден ураган не зашкодить, якщо ховатися за його спиною.