Глава 8

Мій шок настільки сильний, що припиняю дихати. Просто дивлюся на жінку та намагаюся вигадати якесь виправдання. Тільки немає його. Тоді пригадую слова Нелі. Вона казала, що іноді у колишньої Яна загострення, вона приходить й починає поводитися так, немов вони досі разом. 

— Заспокойся, Кароліно, — рівно та чітко відрізає.

— Заспокоїтися? — істерично скрикує жінка. — Ти привів у наш дім коханку! Коханку, Яне! 

Матіас заступає мене. Навіть не знаю як реагувати. Захищає таким чином? Чи намагається приховати від колишньої причину істерики, аби заспокоїлася? 

— Ти забула, Кароліно. Ми розлучені. 

Темні очі жінки спалахують образою. Вона чомусь розгублюється. Проте, це лише на мить. В наступну вона вже кидається на Матіаса й штовхає чоловіка у плечі. Задкую, щоб не потрапити під гарячу руку когось з них. 

Кароліна б'ється в істериці. Б'є Яна поки він намагається втримати її й не дати зашкодити, адже жінка робить спроби прорватися до мене. Мабуть, у її планах вирвати моє волосся. 

Вирішую, що краще не дражнити її. Судячи з усього, у неї досить дивна реакція, що означає — вона хвора. Навряд тут допоможе психолог. Цій Кароліні потрібний психіатр. А ще стаціонар в лікарні з крапельницею із заспокійливих. 

Повертаюся у спальню, але двері не закриваю до кінця. Залишаю шпаринку, щоб чути розмову. 

— Як ти міг? — репетує жінка, у висновку висне на Матіасі. 

Чоловік зітхає. Його плечі напружені. Вся поза говорить про те, що він жахливо втомився. 

— Як? — не вгамовується. 

— Все буде добре, — бурмотить, обіймає й притискає до себе.

Змішані відчуття спалахують у грудній клітці. Я не повинна ревнувати, та і не ревную, але він так обіймає її, немов вона…важлива? Тоді чому вони розведені? Чому колишні? Якщо між ними почуття, то хіба за них не потрібно боротися?

Матіас веде її на кухню. Виходжу з  кімнати та повільно йду по коридору. Завмираю біля стіни й слухаю. Знаю, це погано, але я повинна знати правду, хіба ні? 

— Кароліно, ми розлучені. Ми вирішили так на сімейній нараді. Твої батьки раділи, коли це сталося. Вважали мене тригером проблем. І я вважав. Чому ж?... — він не договорює, а я не впевнена чи ці слова сказані колишній, чи самому собі. 

— Ми не розлучені, — твердо каже жінка. — Ти кинув мене без моєї згоди. 

Намагаюся зазирнути на кухню. Підсуваюся ближче та спостерігаю. 

— Не кидав, — Ян подає жінці склянку води. — Коли у тебе не було затемнення, ти погодилася. 

— Ні.

— Так, Кароліно. Ти вважала, що я центр твоїх бід. 

В його голосі проковзує жаль. Тягучий біль відчувається у кожному слові. Судячи з усього він шкодує, що між ними все так зараз. То навіщо ж йому було одружуватися зі мною? Ще й так швидко. Матіасу краще було б розібратися з власною колишньою дружиною, а  не заводити нову, ще й фіктивну. 

Жінка схлипує. Раз, другий, третій і починає ридати. Вирішую, що почула достатньо. Повертаюся у спальню. Хапаю сумочку, біжу у ванну, на швидку руку вмиваюся та тікаю з квартири. Хай там як, але мені потрібно на роботу, навіть якщо директор мій чоловік. Діти не почекають. 

Поки добираюся автобусом розмірковую стосовно подій, свідком яких стала. Не можу віднайти логічну ниточку, аби пояснити собі, що це все означає. Як і не вдається хоча б вигадати мотиви Яна відносно одруження. 

Можливо таким чином він бажав захистити себе від Кароліни та її батьків? Або…не знаю. Нічого іншого не приходить у голову. 

В школі мене зустрічає Неля. Йде зі мною до залу хореографії розповідаючи, що директора сьогодні не буде. Я не запитую її чому, хоча, мабуть, повинна. Просто досі не можу відійти від усього. Моє життя надто швидко закрутилося. На подібне не розраховувала. Звісно, хотіла почати новий шлях, щоб стало хоч трішки легше. Але те, як завертілося усе у мене, вже занадто. 

День минає спокійно. Знайомлюся з рештою викладачів трішки краще, коли замісник Матіаса, — тренер з боротьби, — збирає усіх у кабінеті. Розповідає, що скоро буде зовсім тепло і було б непогано влаштувати якісь змагання для дітей. Основна ідея — кожний викладач вибере кількох дітей та вигадає з ними сценку котра показує один з напрямків спорту, який вивчається у школі. Обереться найкращий на думку журі — інших дітей, а потім свято. 

Погоджуюся, як і решта. Дітям буде цікаво. 

До вечора почуваюся втомленою. Майже усі залишають школу, тільки не я. Враховуючи обставини не знаю чи варто повертатися у квартиру Яна. Все ж, з'їжджати було марною ідеєю. Тепер не знаю, що робити далі. Ночувати тут? 

Близько півночі, коли влаштовуюся на софі, та підкладаю під голову руку, починаю злитися. Матіас забув про мене, це ясно. Але де його чоловіча повага? Невже нормально, знаючи, що ночувати мені ніде, взяти й навіть не подзвонити? 

Не помічаю як засинаю. Темна ніч, дорога, злива та світло фар, як і завжди переслідують. Поруч брат. Він за кермом, розповідає про Мати Терезу, яка не була такою доброю, як вважали інші. 

Свист шин. Крик. Паніка. Шок. І біль. Жахливий біль. Долоні у крові. Мене хтось обіймає. Над вухом лунає вже такий знайомий голос: “Він помер”. Кричу. Біль розриває на шматки. Якби я була хвилею, то мій біль став би цунамі, котрий змив би міста. Кричу, адже я не була готова втратити Антона. Він мій сенс. Частинка мене. Мій брат-близнюк. Його втрата стала фатальною у моєму житті. 

— Хей, принцесо, — чоловічий голос над вухом такий чуттєвий, що не одразу усвідомлюю, де знаходжуся.

Він будить мене. Вириває з лап кошмарних спогадів. Теплі руки обіймають. Перше, що помічаю — перстень. Такий знайомий, але водночас недосяжний. Де я його бачила?

— Принцесо, прокинься, — тепло лунає. — Поглянь на мене.

Тільки зараз усвідомлюю, що позаду сидить Матіас. Притискає до грудей, обіймає та гладить всюди, куди дістає. На вухо шепоче нічого не значущі приємності. Зігріває. Розтирає руки, намагаючись вгамувати тремтіння.