Глава 7

Натиск такої сили. що опиратися неможливо. Я хочу. Проте не можу. В голові вихором проноситься думка, що фіктивний шлюб не повинен починатися ось так. Але зникає вона швидко. Ян стирає її глибоким поцілунком. 

В якусь мить опиняюся на підвіконні сідницями. Між ногами прилаштувався мій директор. Його руки всюди. Пестять, вмовляють, обіцяють задоволення. Зваба такої сили розриває на уламки. Свідомість несеться стрімким потоком далеко, за межі космосу. Я водночас бажаю його і проклинаю. А ще відповідаю. 

Мої руки торкаються чоловіка всюди, куди досягають. Пальці пробігаються по міцній спині, опускаються на талію, а потім стрімко повертаю їх до потилиці. Швидко й важко дихаю. Тіло напружене, натягнуте, перебуває у передчутті. 

— Пане Матіас, — бурмочу під час короткої перерви між поцілунками. Навмисно називаю його так. Не тому, що йому подобається, а тому, що можливо це зупинить його? — Будь ласка…

Мій стогін дзвенить між нами. Відбиває ритмом у серці, пробігається зарядом енергії по судинах. Палаю. Сил припинити солодку муку немає. Внутрішні заборони тріщать. Вони мали б триматися, мали б захистити мене, але зраджують. 

Мить, коли губи Яна сповзають на шию, дає змогу трішки прийти до тями. Мозок починає працювати на повну. Він просить піддатися, але якась його інша частинка, наказує припинити. 

— Стій, — прошу.

Матіас не реагує. Він опускається нижче. З шоком усвідомлюю, що чоловік стоїть переді мною на колінах. 

Навмисно змушую себе пригадати, чому він почав все це. Йому потрібно, щоб вдало прикидалася дружиною. Закоханою? Імовірно. Причини мені не відомі, та відтворюю у пам'яті слова: “проста, звичайна”. Вони дозволяють протверезіти. 

Відштовхую чоловіка. Погляд Яна затуманений. Грозовий колір перетворився на нічне небо зі спалахами блискавок. А ще на обличчі розчарування. Навіть образа. Смішно стає. Він не очікував, що відмовлю. 

Холодно дивлюся на нього.

— Сьогодні я спатиму у спальні сама, — різко кидаю. Важке дихання видає мене з головою, та намагаюся удавати, що це хтось інший, не я. — А ти у вітальні. 

Ян встає. М'язи обличчя напружуються. Щелепа міцно стиснута. Розумію, він не задоволений відмовою. Але чому я маю піддаватися? Взагалі-то й так пішла йому на зустріч, погодилася на дивний шлюб. На переїзд. Але ніяк не на прикидання. 

— І моя поведінка не дражнить тебе. Ти сам чіпляєшся, — пригадую слова, з яких тільки що усе почалося. 

Крива посмішка торкається красивих губ.Спостерігаю за тим як рухається адамове яблуко. Матіас напружений, злий, а ще…забавляється? 

— Не можу встояти перед тобою, — грайливо каже. 

— І моєю простотою? Не знаю які цілі ти переслідуєш, навіщо тобі це зваблення, прикидання, та ми все ще колеги. 

— Це мені подобається дедалі більше, — хтиво промовляє.

Закочую очі. Він знущається.

— А мені ні. Можливо доведеться пошукати іншу роботу! — різко кидаю. 

Матіас робить крок до мене. Смикаюся. Якщо торкнеться, не впевнена чи встою вдруге. 

— Заспокойся, принцесо. Без твоєї згоди я не візьму більше, ніж можна.

Вигинаю у здивуванні брови. Що це означає? 

З підозрою дивлюся на його розкриту долоню. За мить вкладаю свої пальці та даю йому можливість зняти мене з підвіконня. Скошую погляд на креветки, вони офіційно не придатні до вживання. 

— Вечерю можеш замовити лише на одного. Я більше не голодна.

З гордо задертим підборіддям проходжу повз. У спину чую слова Яна з легкою насмішкою:

— Приємно чути, що моя пристрасть годує тебе, принцесо. 

Хитаю головою і тікаю з кухні. 

Дійшовши до спальні кидаюся у ванну. В останню секунду мозок вирішив, що лише там можна буде побути у відносному спокої. Спираюся на раковину руками, дивлюся на припухлі губи від поцілунків. Проводжу руками по них. Гарячі. Здається, що смак Матіаса досі на них. 

Зітхаю. Заплітаю темне волосся, помічаю блиск в блакитних очах. Давно його там не було. Останні пів року були темним часом у моєму житті. Як же так, що мить з Яном повернула те, чого я не бачила вже багато  місяців? 

До мого щастя Матіас ліг у вітальні. Мабуть, зрозумів, що я виселю його, варто буде увійти в спальню. Ніч минула спокійно, а от на ранок, прокинувшись, дещо страшно вийти з кімнати. Розумію, що одразу наштовхнуся на Яна. Не впевнена чи бажаю дивитися йому в очі й пригадувати вечір. 

Налаштовуюся досить довго. Мій страх у висновку приходить сам у гості. Попередньо лунає тихий стукіт, а потім двері відмикаються. Ян ліниво проходить вперед й встає перед шафою. Одразу бачить, що я не сплю, а напружено спостерігаю за ним. 

— Добрий ранок, принцесо, — голосом дражнить.

Нестерпний чоловік! 

— Добрий, — буркаю.

Ян починає роздягатися перед шафою. Знімає шорти й завмирає у самому спідньому. Заплющую очі. Навіть сильно зажмурюю, аби не розглядати його ззаду. Що ж це за чоловік такий? Йому явно приносить насолоду дражнити людей навколо себе, втручатися у їх особистий простір, викликати купу емоцій, і навіть якщо вони не позитивні, пану Матіасу явно байдуже. Судячи з його поведінки, думка людей його мало цікавить. 

Все ж не втримуюся, розплющую очі. Ян вже у штанах, на щастя. Одягається у сорочку графітового кольору, ховаючи під тканиною шикарні тату. Я б хотіла вивчити малюнки, які наніс на шкіру. 

— “Рейн” та “Версус” твої, — промовляю, дещо несподівано і для себе. — Чому така різниця між закладами? 

Він повільно обертається. Довгі пальці ліниво застібають ґудзики сорочки. Слідкую очима за його рухами миттєво забувши питання. Від Матіаса віє таким жаром та палкістю, що будь-яка дія чоловіка пробуджує щось темне й вогняне у тілі. Впевнена, йому не потрібно зваблювати навмисно, у нього це виходить природно, і від того бути поруч дуже небезпечно. 

— Колеги нашепотіли? — всміхається кутиком губ.

Підіймаю очі на обличчя. Неголеність нагадує, як вчора він цілував, залишаючи пекучі сліди на шкірі. Опускаю погляд, відчуваю, що червонію прямо на його очах.