Глава 6

Чесно кажучи по дорозі в школу почуваюся розгубленою. Матіас теж мовчить, я ж просто слова з себе вичавити не здатна. Паніка підіймається до горлянки.

На що я погодилася? Це помилка. Все з Яном помилка, вже казала собі це, і от, будь ласка — я його наречена. Що це? Вроджене співчуття людям? Дурість? Чи його прокляті грозові очі безмовно благали погодитися? 

Коли машина Яна паркується на стоянці ми ще деякий час мовчимо сидячи в салоні. Не знаю про що думає чоловік, але я вже не здатна генерувати нічого розумного. І це ще день не почався…

— Сьогодні перевезеш речі, — ошелешує.

Різко повертаю до чоловіка голову. Підсвідомість шепоче, що не пізно передумати. Обіцянка, то лише слова. Я на папері нічого не підписувала. Але знаю, що так не зроблю. Не тоді, коли відчай проковзує в погляді Матіаса. Щоправда, складно зрозуміти з чим він пов'язаний. 

— Навіщо? Бути нареченими не…

— Ти не довго будеш нареченою. Сьогодні домовлюся, завтра підемо до юриста та затвердимо усе на паперах. Потім розпишемося.

Хмикаю сама до себе. А чого я очікувала? Весілля? Це ж фіктивний шлюб. Та і навіщо мені пишне свято, на яке довелося б запросити маму з татом? Тим паче я все ще ношу траур, ніяких танців не може навіть у думках бути. 

Просто на мить….я забула. Реально забула. Ян настільки сильно вразив пропозицією, що біль якось на короткий час став менш відчутним. 

— Це ніяк не виправдовує перевезення речей. Фіктивний шлюб має таку назву, бо він несправжній. Тож, і жити по-справжньому, не потрібно.

Матіас хмикає. 

— Тоді навіщо тобі було просити вечерю? 

— Я ж уточнила, — бурмочу. — Якщо житимемо разом. 

— Тому і речі перевезеш. Мрію про наші спільні вечері. 

Не розумію, чи то сарказм ковзає у його голосі, чи просто незадоволення. 

Закочую роздратовано очі. Намагаюся не дивитися на впевнене обличчя Яна. Бісить. 

— Я щось не дуже. — вже жалкую, що висунула такі умови. Просто…насправді є речі яким Матіас не зарадить. Житло, йога, вечері — лише привід. Моя мрія — повернути Антона. Але це неможливо. 

— Нам доведеться жити разом, Міє. Хочемо ми того чи ні. Мені це потрібно. 

— Сподіваюся, ви, пане Матіас, обійдетеся без поведінки, як напередодні? — уїдливо кидаю.

Ян насмішкувато хмикає. Відповідає холодно, проте у тоні чутно нотки чогось незрозумілого:

— Не обіцяю. 

Хитаю головою. Цей чоловік нестерпний. Яким чином я влипла у все це? 

— Час працювати, — вирішую припинити. Мені потрібно відійти від усього, що тільки що сталося.

— Радий, що моя майбутня дружина настільки відповідальна. — відрізає Ян.

З машини ми виходимо разом. Нас помічає тренер з футболу, але Ян не вперше підвозить працівників, тож ніяких підозр це не викликає. Поки йдемо до головного входу, тихо запитую:

— В школі будемо казати?

— Ні.

Киваю, погоджуючись. Це добре, що ні. Не хочеться чути за спиною, яка я безсовісна і лягла під директора. Та і, Нелі він наче подобається, а я… Я не хочу викликати у неї заздрість. Насправді тут немає чому заздрити. Все, що намагаюся зробити я — витіснити з життя горе. 

День минає спокійно. Ввечері вмовляю Матіаса, що речі поки не доцільно перевозити, мені потрібно попередити власника квартири, що я з'їжджаю. Не хочеться цього робити, раптом що… Але немає сенсу платити за житло, якщо воно порожнє. 

Наступного дня ми з самого ранку вже у юриста. Складаємо угоду, де Ян зобов'язується забезпечити мені обіцяне, а я не претендую на його майно. Єдине, що бентежить — виконувати деякі його прохання та вміло прикидатися закоханою. На паперах не зумовлено, що це за прохання. Як і немає пояснення, навіщо прикидатися закоханою. Зате чітко написано, що умови угоди не повинні розголошуватися третім особам. За це буде штраф у вигляді суми з багатьма нулями. 

На третій день після того, як я погодилася на авантюру чоловіка, а у  паспорті вже штамп про одруження, я все-таки перевожу речі. У мене їх мало, але і того, що є, достатньо, аби витрати на переїзд майже весь день. 

Під час носіння речей Матіас запитує чи маю права, але дізнавшись, що ні, сумно зітхає. Доведеться возити мене на роботу. Регулярність цих дій викличе питання у решти викладачів школи. Спершу я хотіла засмутитися, а потім вирішила, що це проблеми Яна. Він запропонував мені шлюб, нехай сам розбирається з наслідками. 

Вечерю, як і домовлялися, готує чоловік, поки я розкладаю речі. Спершу думала, буду жити у вітальні, але Ян сказав, що там диван не розкладається, тож згодом буде незручно. Запропонував спальню. Свою. І його геть не збентежило, що у цій квартирі лише дві кімнати. Великі, просторі, як і коридор з кухнею та роздільним санвузлом, проте це все одно стає проблемою. Чомусь перед переїздом я забула уточнити питання про сон. Тепер жалкую. 

Стоячи перед шафою та посуваючи речі Матіаса дивуюся тому, що він, маючи не один бізнес, живе у двокімнатній квартирі. Так, вона шикарна, у красивому районі, та цього мало. Єдине виправдання цьому звучить, як те, що самотньому не потрібно більше. А може я просто надто зависла на стереотипах, що якщо людина має бізнес, то неодмінно повинна жити у величезному будинку і ще й кухарку мати? 

Помітивши на вішаках ряд сорочок беру одну з них. Пахне кедром та мускусом. Потім відкриваю шухляду зі спідньою білизною та завмираю, розглядаючи усе. Наскільки це погано? Я ж не торкаюся. Лише дивлюся. 

Розібравшись з одягом, своїм та власного….чоловіка, обводжу спальню поглядом. Велика вбудована шафа, комоди у гардеробній, білі меблі та рідка шпаклівка на стінах у поєднані з зістареним ламінатом виглядає шикарно. Вся квартира виконана у світлих тонах. На стінах немає ні картин, ні фото. Взагалі нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе. Якби не одяг, то навіть не зрозуміла б, чи бувають тут люди. 

Переодягнувшись у піжаму в горошок йду на кухню. Перед білим гарнітуром чаклує Ян. Здається у нього виходить не дуже, бо варто увійти, як чую лайку. Причому таку відбірну, що директору школи мало б бути соромно.