Глава 5

Наступні кілька днів минають досить спокійно. Яна бачу лише раз чи два, і то, мимохідь. Зате знайомлюся з рештою викладачів. Усі привітні, ніхто не кривиться, не удає, наче вони кращі за мене. Приязність від них викликає повагу. 

У школі є кілька футбольних тренерів, ще тренери з боротьби, з танців, плавання та бігу. Загалом, наскільки зрозуміла, школа “Версус” спеціалізується на середньостатистичній підготовці дітей, які крім звичного навчання, займаються спортивним. Вже потім, коли діти обирають напрямок, їх відправляють у спеціалізовані відділення, де основу складає обраний напрям: танці, футбол, боротьба чи щось інше. 

Зізнатися, навіть шукаю у мережі про цю школу, бажаючи дізнатися більше, бо ідея та її втілення дуже подобається. Матіасу вдалося створити щось неймовірно цікаве, молодіжне, де виховують молоде покоління з правильними цілями на життя. Враховуючи, що “Версус” — приватний заклад, він має можливість обирати власні методи, котрі досить дієві, якщо взяти до уваги, що перші випускники вже завойовують медалі й призові місця. 

Встигаю подружитися з Нелею наскільки це можливо за короткий час. Помічниця Яна подобається своєю щирістю та добротою. Якщо виникають якісь питання, дівчина одразу допомагає. Це тішить. А ще вселяє віру у людей. 

Новий тиждень починається з поганого сну, де я вкотре дивилася на закривавлені руки, знаючи, що неподалік мій мертвий брат. Прокинувшись, довго не вдається прийти до тями. Погода за вікном не відповідає настрою. Небо блакитне, як не дивно, а сонце з усіх сил намагається зігріти землю обіймами. 

Дзвінок телефону  змушує остаточно прокинутися. На екрані висвічує фото мами. 

— Так, — тихо відповідаю.

— Привіт, моя мила. 

— Привіт.

— Як ти? 

Глибоко вдихаю та видихаю. 

— Нормально. На роботу буду збиратися. 

Чую, що вона усміхається. 

— Я теж влаштувалася. Не можу вдома більше бути. Батько був проти, але…

— Але Марії Іванівні потрібно жити, вірно? — завзято промовляю. — Правильно, мам. 

— Як робота?

— Все добре. Цікаво.

— А…з іншим? Може з кимось познайомилася?

Хмикаю.

— Звісно, з колегами. 

— Я маю на увазі чоловіка… Чоловіків. 

— Мам!

— Добре. Я мовчу. Просто хочу, щоб ти жила повним життям.

— Я намагаюся, — бурмочу. 

— Катя заходила. 

Моя подруга, з якою ми дружимо з десяти років. Колись вона зустрічалася з Антоном, але потім брат розійшовся з нею. Вони залишилися друзями. Аварія і його смерть зачепила не лише нас, а і її. 

— Як вона? 

— Каже, що досі ображається на тебе.

Зітхаю.

— Вона вважає, що я зрадила її, коли переїхала. 

— Катюша не розуміє, що тобі це було потрібно.

— Не розуміє.

— Я їй запропонувала теж змінити місто, вона відмовилася. Сказала, що таким чином зрадить пам'ять Антона, — ім'я брата дається мамі складно. 

— Не думаю, що він радів би, якби ми тонули у скорботі постійно. Мені болить, мам, як і всім нам, тільки потрібно рухатися далі. 

Можливо я рухаюся навіть дуже активно, враховуючи побачення з Яном. 

— Я знаю. Добре, люба, перевірила тебе і біжу. Люблю.

— І я.

Мама кладе слухавку. Розмова з нею викликає новий біль. Провівши в новому місті майже тиждень вдалося змінити реальність. Причому капітально, наче провела частковий ремонт у голові. Нічого не забула, та і як забути ту страшну ніч, коли ми з Антоном розмовляли, а потім в нас влетів автомобіль... Проте зрозуміла, що життя дійсно йде далі, і час не зупинився. Діти у школі, Неля, побачення з Матіасом, доводить це. Розмови ж про брата завжди повертають у мить, коли втратила його і горе, яке накрило потім. А я…хочу позбутися цього горя. Пам'ятати, але більше не жити під його гнітом. Це надто складно для психіки.

Після розмови швидко збираюся на роботу. Сьогодні настрій поганий, тож одягаюся у яскраву коротку сукню, на ноги високі чоботи, а на плечі легку куртку. Сподіваюся на вулиці тепло, і сонце не вводить в оману. 

Виплигнувши завчасно з квартири, аби не спізнитися, з подивом дивлюся на Яна, варто вийти у двір. Він стоїть під під'їздом. На капоті два стаканчики кави, на губах посмішка з викликом, наче приїхав подражнити мене. 

Різко зупиняюся. Не очікувала побачити його тут.

— Пан Матіас, — підходжу ближче. 

У моєму голосі ніяких ноток, які б на щось натякали, та я і вирішила, що варто забути про все, що сталося з ним і між нами. Так краще та зручніше. Зате в грозових очах директора спалахує миттєва насолода. Йому подобається це звернення. 

— Добрий ранок, Міє. — Чоловік простягає мені каву. — Не знав, що ти любиш, але вирішив взяти капучино. 

Приховуючи здивування уважно розглядаю чоловіка. Він вгадав, я дійсно люблю капучино. Тільки це все одно не пояснює, що він тут робить. 

— Дякую, — бурмочу. 

Відчуваю, що червонію. Під його пронизливим поглядом неможливо стояти рівно і не відчувати жару. 

— Насправді я тут не просто так. 

От тепер цікаво. Підіймаю на нього очі вивчаючи вираз обличчя. Риси гострі, звабливі, в зіницях танцює сіре небо, яким воно було вчора. На губах посмішка, від якої тілом мчить струм. Він вивчає мене, водночас дивиться в душу, буквально розкриваючи її власними руками. 

— Бажаєте підвезти мене на роботу? 

Всміхається. Аромат мускусу та кедра торкається повітря навколо мене. Вдихаю. Глибоко. Серце вибиває швидкий ритм. Ні, гуркоче наче потяг. Потрібно його заглушити, бо здається Матіас чує, як воно б'ється. 

— Ні, хочу запропонувати тобі вийти за мене заміж. 

Добре, що у цю мить я не роблю ковток напою, бо сумніваюся, що капучино залишилося б у роті. Розгублено кліпаю на нього і не можу повірити власним вухам. Можливо він дражнить? Або мені почулося? Або…я не знаю, це магнітна буря? 

— Не зрозуміла, — ледве лепечу губами.