Глава 4

Чоловік зупиняється. Тягнуся до нього, проте теж завмираю, помітивши переможну посмішку. Одразу червонію, і водночас радію, що в салоні авто темно, він не бачить мого сорому. 

— Гадаю, я дав тобі їжу для роздумів, — солодко й хрипло промовляє. 

Легким рухом саджає мене збоку, на сидіння для пасажира. Відвертаюся. Потрібно якось попрощатися, а потім мати змогу дивитися завтра йому в очі. Як? 

— Може удамо, що нічого не було? — з легкою надією у голосі запитую. 

Матіас ліниво хмикає. Грозові очі приховані за темними віями. На губах блукає усмішка повна задоволення й перемоги. 

— Хочеш грати у гру “ми лише прикидаємося”? 

— Якщо це врятує мене на роботі, чому б ні? — бурмочу. 

— Отже, хочеш продовження. — стверджує.

— Ні. Я, — різко повертаюся до нього. — Я мала на увазі, що нам краще забути про все це. Дотримуюся думки, що не варто починати те, що потім заважатиме. 

Чоловік дивиться з легкою недовірою. У очах загоряється зацікавленість та тверда впевненість. Тільки у чому, мені не ясно. Хочу, щоб припинив пропалювати поглядом ось так, наскрізь, від чого всі нутрощі перевертаються. 

— Я піду. Доброї ночі вам, пане Матіас. 

Відкриваю дверцята. У спину лунає:

— Мені подобається, принцесо. Пан Матіас. Продовжуй. 

Нічого не відповідаю. Зате його слова надто багатообіцяльні. 

Швидко виплигую з авто й мчу до під'їзду. А там вже на ліфт й у квартиру. Вдома безпечно. Принаймні, коли Яна поряд немає. 

Важко дихаю, ніби крос бігла. Емоції заповнюють. Ні, їх занадто багато. Настільки, що не здатна впоратися з ними. Жар пробігається по тілу. Воно ще пам'ятає як горіло у місцях, де Ян торкався.

— За що це мені? — вимучено шепочу. 

Так, приїхала почати нове життя. Мета — забути біль, який вже шість місяців не вщухає. Але хіба це не занадто “нове”? Хіба події, котрі тільки що пережила, мають місце бути у житті? Я все ще ношу траур. Все ще  не пережила смерть брата. Та аварія сниться надто часто, щоб просто забути її. Та ніч постійно навідується у нічних кошмарах. Ніколи не забуду як мозок вже знав, що це кінець. Він чітко усвідомлював, що авто, яке несеться на нас, забере життя усіх. З волі долі я вижила. І водій іншого авто вижив. Лише мій брат пішов на той світ. 

Ніч минає, як не дивно це визнавати, спокійно. Немов поцілунок з Матіасом зміг забрати малесеньку крихту болю, котрий вже став частиною мене. Вранці почуваюся добре, настрій гарний, попри те, що погода за вікном не тішить теплом. Весна цього року досить холодна. 

Зібравшись на роботу мчу до зупинки. Вчора мені пощастило, я одразу натрапила на автобус, який їде до школи з цікавою назвою “Версус”. Сьогодні місцевий транспорт підводить. Близько години очікую на потрібний маршрут та він так і не приїжджає. Інших варіантів, де сісти не знаю, тож знаходжу в інтернеті номера таксі й викликаю перше, що видає пошуковик. 

За пів години забігаю у школу. Обіймаю себе руками, намагаючись зігрітися. Подумки сварю себе, а ще автобус. Запізнитися у перший день на роботу після побачення з директором школи, ще те нахабство. Не хочу, щоб Ян вирішив, наче після вчорашнього я буду дозволяти собі подібне. 

Влітаю у свій зал для хореографії. Різко зупиняюся, помітивши Матіаса, який розкладає інвентар. Класичний костюм йому пасує. Здається, що він зшитий на замовлення, адже підкреслює усі вигідні місця чоловіка. 

— Перепрошую за запізнення, — задихано промовляю.

Ян повільно обертається. В очах складно щось прочитати, але на губах виграє посмішка. Вона неприємна, холодна, жорстка. 

— Якщо ти вважаєш, що запізнення у перший день припустиме, то у нас не вийде працювати разом, Міє. — крига його голосу ріже. 

Завзято киваю. 

— Просто транспорт підвів. Я чекала на автобус і…

Він змахує рукою зупиняючи мене. 

— Робота повинна виконуватися чітко. Ти — викладач, отже приклад для дітей, котрі бажають займатися спортом. Дисципліна, Міє, це головне. 

— Я розумію, — швидко дихаю. 

— Добре, — чоловік відставляє спортивні резинки. — Щоб не відбувалося між тобою і мною, попуску не буде. Сьогодні пробачаю. Ще одне запізнення і ти не пройдеш випробувального терміну. 

— Звісно. Більше такого не повториться, — червонію. 

— Сподіваюся на це. 

Йде на мене. Чомусь вирішую, що зараз приклеїть до стіни, поцілує, або…щось на кшталт. Але ні, Ян проходить повз, мазнувши ароматом парфуму по кінчику носа. Мускус та кедр приємним запахом пробирається під шкіру. Тривожить та бентежить. 

Очима знову сповзаю на чоловічі руки. Такі гарні пальці розбурхують уяву. І перстень, він не дає спокою. 

— Починай робочий день, — каже наостанок і залишає саму. 

Не даю собі часу на відпочинок після нашої розмови. За хвилин десять зал заповнюють діти років десяти. Здебільшого дівчата, але є кілька хлопців. Ми знайомимося, мені показують, що вчили раніше і починаємо працю. 

День минає спокійно. Ну хіба старша група, де є хлопці молодші за мене лише на три роки, створює трішки проблем. Один з них, судячи з нахабства, вважає себе богом школи, вирішує спробувати принизити мене. Відсікаю першу спробу, але розумію, що це початок. Молодші діти сприймають мене нормально, зате ці чомусь вважають, що молода викладачка не вартує поваги. 

До вечора відчуваю себе, як вичавлений лимон. Хочеться впасти посередині залу, розвести руки й ноги у позі зірки та довго дивитися у стелю. Втома настільки сильна, мабуть, відвикла за останні пів року так багато енергії віддавати роботі, що ледве не засинаю прямо тут. 

Чую краєм вуха як відмикаються двері. Чесно кажучи очікую побачити Матіаса, але на порозі Неля, його секретарка. Помітивши мене на підлозі вона широко усміхається. 

— Дітки витягли усі сили? — завзято запитує.

— Угу, — бурмочу. 

— Тоді пропоную прогулятися і випити кави.