Глава 3

Дивно крокувати поруч з ним під сірим небом. Дивно, бо все у нашому знайомстві та спілкуванні якесь…неправильне? Складно пояснити. Ми побачилися у барі, коли я хотіла напитися. Він провів. Ми зустрілися вдруге у школі. Він фактично запрошує на побачення та претендує на близькість. Ось так просто, немов можна у житті не паритися через усе на світі. 

— Та жінка, — пригадую незнайомку, котра завітала вранці у гості, — ваша дружина? 

Матіас хмикає. Можливо він вважає, що не маю права запитувати подібне. Але ця пані увірвалася до мене додому. Це все змінює. 

— Колишня. 

— Дружина? — уточнюю ще раз.

— Так. 

Центр міста наповнений людьми попри прохолоду. Люди гуляють парами. Спостерігаю за ними. Досить часто перехоплюю погляди дівчат та жінок, котрі із заздрістю дивляться на мене. На Яна ж з сумішшю хіті й обожнювання. 

Що ж, я розумію їх. Чоловік реально красивий. Навіть можна сказати не так. Він роковий. Поряд з таким не страшно йти навіть у невідоме майбутнє. Сила, котру випромінює один його погляд, вражає. І захоплює. 

— І чому вона прийшла до мене? Хоча, мене більше цікавить, як знайшла…

Ян злегка всміхається. Темне пальто на його плечах розстібнуте, демонструючи красиву шию і татуювання. 

— Відома яблучна техніка. Я не вимкнув функцію, яка показує, де знаходжуся, для друзів. 

— У вас є діти? 

Він хмикає. Йому явно подобається це питання, адже у грозових очах спалахує зацікавленість з легкою насмішкою. 

— Отже, розглядаєш регулярну близькість?

Різко зупиняюся. Матіас теж. Він явно забавляється. Грає у гру з мишкою, радіючи тому, що роль кота належить йому. 

— Ні. Ви мій директор. І навіть якщо між нами було щось, то це нічого не змінює. Просто випадковість. Якби я знала, що саме ви будете приймати мене на роботу, то взагалі б обійшла десятою дорогою той бар. — твердо відповідаю. Сподіваюся ця відвертість не вплине на майбутню роботу. 

— Якби я знав, — понижує голос, щоб решта перехожих не чули нас, — що саме ти прийдеш сьогодні вранці влаштовуватися на роботу, Соломіє, то одразу б відмовив тобі. 

— Чому? — розгублююся. 

Матіас не відповідає. Ігнорує питання й жестом запрошує пройти крізь скляні двері, від яких стоїмо за кілька метрів. Йду за ним і вже взагалі нічого не розумію. Він покликав прогулятися, щоб я вирішила, чи потрібно влазити у ці проблеми. Бо це будуть дійсно проблеми. Хоча, якби не наполегливість, то зараз я б була вдома. А тепер заявляє, що якби знав, що відмовив би. Що зі мною не так?

У милому ресторанчику досить тьмяно. На стінах висять штучні свічки, лампочки яких утворюють видимість миготіння вогню. Столики розташовані так, щоб кожна пара почувалася досить затишно. Матіас ввічливо відсуває стілець та притримавши за руку допомагає зайняти місце. Вибір страв віддає мені, тож обираю морепродукти та біле вино. 

Поки приносять їжу Ян вирішує посвятити у роботу в школі. Поки розповідає на чому вона базується, чому саме спортивна, чому я виконуватиму доволі середню роль, я ледве втримуюся, щоб не запитати у нього про бар. Змушую себе мовчати, адже відчуття, що кожну мою цікавість чоловік сприйматиме як особисту зацікавленість. І якби я не хотіла поринути у вир з головою, щоб забути власний біль, мені здається це помилкою. Взагалі, передчуття таке, що все, що буде пов'язано з Матіасом — помилка. 

Вечеря минає доволі спокійно. Уважно слухаю Матіаса киваючи, коли він пояснює мої обов'язки. Судячи з того, як горять його очі при розмові про школу, він обожнює її, і все, що пов'язано зі спортивними досягненнями та перемогами учнів. 

Я ж все ж не втримуюся, запитую про бар. Надто сильно цікавить як він пов'язаний з ним. 

— А у барі ви підробляєте, щоб?... — навмисно не закінчую речення. Даю Яну можливість не обирати відповідь з моїх припущень. 

Всміхається. Погляд досить спокійний та впевнений. Цей чоловік знає собі ціну. Знає, який він. Знає, що до нього притягує не лише зовнішність. 

— Я не підробляю там.

Звужую погляд. 

— А що тоді? Так розважаєтеся? Відволікаєтеся від буденності та обов'язку бути правильним, бо директор?

Матіас знімає піджак, мабуть, навмисно затягуючи з відповіддю на питання. Закочує рукави темної сорочки демонструючи татуювання. Наче заворожена зосереджуюся на них. 

— Можна і так сказати, — промовляє повільно. — Ти замовила морепродукти, біле вино, бо сподіваєшся, що вони спрацюють, як афродизіак? Гадаєш, мені він потрібен, щоб збуджуватися при погляді на тебе? 

Миттєво червонію. Жар спалахує у кожній частинці тіла, серце пришвидшується. Б'ється несамовито, ніби не страшно йому вибухнути від зайвих емоцій. 

— П-просто люблю морепродукти, — бурмочу. 

Він так різко змінив тему. Це повертає нас до розмови про стосунки, які виходять за рамки робочих. Мені таке не підходить. Серце каже спробувати, адже таким чином зможу хоч на трішки забути про біль. Бо поки ми тут, до цієї секунди, я не згадувала про події піврічної давності. А розум… Ох, він яро проти. Це буде крах нового життя, котре не встигне початися. 

— Просто любиш морепродукти, — хижо всміхається. Підливає вина у мій келих. Сам Матіас не п'є, бо за кермом. — Що ж, тоді не відмовляй собі у задоволенні.

Тарілка з королівськими креветками опиняється переді мною. Келих чоловік вкладає у руку. Роблю ковток й дещо шоковано спостерігаю за тим, як він наколює креветку, мочає у темний соус й просить розкрити рота. Не знаю чому слухаю. Ми не парочка, котра фліртує одне з одним на другому побаченні. Проте, за мить на язиці опиняється смачна креветка. 

Матіас схиляє голову на бік. Очі впиваються у мене настільки прискіпливо, обіцяють так багато усього, що я не здатна контролювати себе. Тіло реагує на його погляди активніше, ніж має. І це чоловік просто дивиться. Навіть не торкається. 

Згодом, він привозить мене додому. Я не хочу бути йому винною, тож дістаю гаманець й відраховую купюри, які приблизно покриють частину вечері. Ян спостерігає без слів. Мовчить і тоді, коли гроші кладу на панель й кажу: