Глава 2

Напевно не потрібно сміятися у душі, що цей Ян постійно вимагає показати щось: то документи, то дипломи. А ще, мабуть, це якась помилка. Або я випила надто багато зайвого і зараз сниться сон. Як ще пояснити все те, що відбувається наразі? Можливо глінтвейн був отруйним? Туди щось підмішали? 

— Міє? — його наполегливий голос вириває з місця в якому зникла. 

— Так? — зазираю у серйозні очі.

— Дипломи у вас є?

Прокашлююся. 

— Звісно.

Дістаю з сумочки дипломи та додатки. Кладу їх на стіл разом з трудовою книжкою. З очікуванням розглядаю Яна. Він досить нетиповий директор спортивної школи. Принаймні для мене. Зазвичай все не так. А він… Він інший. Високий, статний, у татуюваннях, неголений, втім, йому це пасує. Цьому Матіасу дійсно пасує робота барменом, але ніяк не керівником школи. 

Чоловік проглядає дипломи, потім трудову книжку й підіймає на мене очі. 

— Пів року не працювали. Чому? 

Не очікувала цього питання, хоча воно досить закономірне. Я просто не продумала відповідь на нього. Розповідати про втрату, котра вибила з мене жагу до життя, не хочу. 

— Брала час на пошуки себе. — бовкаю те, що перше приходить у голову. 

Ян злегка звужує погляд. Грозові очі такі уважні, не комфортно стає під цим поглядом. Він надто прискіпливо дивиться на мене. Надто пронизливо. Ніби знає чому мій світ пів року тому здригнувся та розвалився на шматки. 

— Знайшли? 

Розгублено кліпаю. Сплітаю пальці рук у замок. Відчуваю, що долоні спітніли. 

— Ні. 

— І вирішили повернутися у соціум? — він не дивується цій чесній відповіді. 

— Так. 

— Ви прийняті. Випробувальний термін — два місяці. Якщо побачу, що все всіх влаштовує, то офіційно прийму раніше. 

Прочищаю горлянку. Чомусь кашель стискає її.

— Який вік дітей? 

— Різний, — миттєво відповідає. — Можете почати сьогодні. Вам усе покажуть. 

Киваю. Дякую. Встаю, збираю дипломи й повертаю їх у сумочку. Ще раз дякую і крокую до дверей. Але не витримую. Обертаюся й запитую:

— Часто ви міняєте професію? Чи чергуєте: вдень — директор спортивної школи, а ввечері — бармен, котрий проводжає незнайомок додому? І ще, вас шукали. У мене вдома. 

Матіас відкидається на кріслі. Дивиться дивно, немов втішається моїми питаннями. І навіть більше — чекав на  них. Його явно не бентежить жодне зі сказаних слів. 

— А ви часто впускаєте незнайомців у квартиру, а потім засипаєте на подушці та солодко сопите? 

Фарба заливає обличчя. Відкриваю двері та тікаю до секретарки Матіаса. Швидко дихаю, наче крос здавала. Змушую себе опанувати власні емоції, варто помітити, що дівчина зацікавлено дивиться на мене. 

— Прийняв? — запитує.

Киваю.

— Тоді ходімо, Міє, — усміхається привітно.

Не пам'ятаю нічого з того, що розповідає Неля. Екскурсія школою минає повз свідомість, хоча зазираю у кожний куток. Згодом помічниця Матіаса показує мою авдиторію, де працюватиму. Точніше, зал. Мені подобається з першого погляду. Стіни з цегли, темний паркет, і дзеркала на довжину однієї стіни. Також окремо є кімната зі столом й софою, де можна вести свої записи. 

— Сьогодні можеш освоїтися, речі привезти. Тут, — Неля вказує на комору, де знаходиться різний реквізит, — те, що знадобиться. Завтра прийдуть перші учні.

Дякую дівчині. Залишившись сама переглядаю спортивний інвентар, проте у голові лише думки про Яна. Він пам'ятає мене. Це…Мабуть, це погано? Навряд бажання випити учора стало плюсом. Втім, це не знімає питання: що відбувається? Чоловік був барменом. Впевнена, адже бейдж просто так не носив би. Вранці його шукала жінка, котра прослідкувала його телефон. Отже, має доступ до цієї речі. А сьогодні він директор школи в яку прийшла влаштуватися. 

Дивуюся, бо про співбесіду домовилася за тиждень до переїзду. Вибір бару був випадковим. Тільки якось забагато збігів й випадкових зустрічей з цим чоловіком. Тепер він певно вважає мене легковажною. Як назвати інакше дівчину, що дозволила провести себе додому і впала обличчям  у подушку? І я досі не знаю чи було між нами щось. Ян нічого не пояснив, і наче не натякав… Або я не зрозуміла. 

Виходжу з міні кабінету й проходжуся по залу. Тиша аж дзвенить у вухах. Повертаюся у комору та дістаю звідти велику колонку. Вмикаю. Перевіряю якість звуку. Потім встаю перед дзеркалом та під музику починаю рухатися. 

Пригадую розмову перед переїздом сюди. Вимоги у цієї школи досить прості — викладати хореографію для її учнів. Є окремий напрямок зі спортивного танцю, в якому тренер поєднує різні елементи українського гопака, намагаючись додати сучасності й етнічності. Мене поки в цю галузь не пустять. Я, швидше, помічниця, аби решта дітей мали змогу займатися. Але і це влаштовує. 

Пів року тому, сидячи на асфальті, мені здавалося життя закінчилося. Ніколи не забуду біль, який в мить усвідомлення втрати проштрикнув серце. Відчуття, наче ти дивишся як світ повільно помирає, тільки зарадити нічим не можеш. Тоді я зрозуміла, що найгірше — розуміння власної неможливості змінити ситуацію. 

Шок стер лиця тієї ночі. Лише голоси. Звуки. Дотики. Мигання проблискових маячків поліції та швидкої. Зізнатися, ці два кольори досі викликають внутрішній страх. Навіть паніку. І ступор. 

Згодом, коли йшли суди з приводу звинувачень водія іншого авто, я не відвідала жодного. Не могла. Мама теж не була. Лише тато воював. В один день прийшов й сказав, що забрав заяву на того чоловіка. Не тому, що пробачив, а тому, що все це не поверне життя сина і брата. Мама впала в істерику, не чула пояснень батька, що водію самому стало погано за кермом. Вперше у житті. Він не міг фізично забрати ногу з педалі газу, хоча хотів і розумів, чим закінчиться, враховуючи погоду. 

Я сприйняла апатично цю інформацію. Мозок розумів, що садити людину, котра кається і не бажала вбити мого брата, це помилка. Аварія була спричинена не навмисно. Та серце відмовлялося сприймати. Воно волало забрати життя у винного.