Глава 1

Отямитися після поховання складно. Смерть ділить твоє життя на до і після. Принаймні з моїм так і сталося. Пів року тому я потрапила в смертельне ДТП в якому мій найкращий у світі брат помер. Я вижила, а він ні. І тепер мені потрібно вміти жити без нього.  А я не можу. Я досі не прийшла до тями. Досі страждаю від втрати. Все прокручую в голові слова брата про віру. Ніколи не вір у те, в що вірить маса. Скільки ж в цих словах сенсу… Але він вже ніколи не пояснить мені, як бачив їх саме він. 

Зітхаючи, приймаюся розбирати речі. Переїзд в інше місто був вимушеним. Я більше не могла бути вдома. Не могла бачити речі які зв'язували мене з братом. Залишила маму з татом та втекла. Можливо цей вчинок був поганим, та мені так спокійніше. Вчора пройшла перша ніч у новій квартирі. Я вкотре прокинулася у поті, відчуваючи кров та дощ на руках. Тому сьогодні, після розбору речей, відправлюся гуляти містом. Потрібно втомитися так, щоб сили були лише на сон. 

Час збігає непомітно. Усвідомлюю це на прогулянці вулицями чужого району. Для мене усе навколо — нове. Помічаю вивіску з красивою назвою “Рейн”. Наскільки розумію це просто слово  “дощ” не перекладали, а написали нашими буквами. Цікаво. Забігаю всередину та вивчаю інтер'єр. Тут стильно. Дерево поєднане з білим кольором. Всюди декоративні свічки, вази, таці, картини. У кутках вазони, котрі доповнюють світлі диванчики зеленим кольором. 

Втім, я йду за барну стійку. Самотні завжди займають її, тож там мені й місце. Перед очима виростає симпатичний чоловік років тридцяти. Злегка неголений, шкіра поцілована сонцем, хоча надворі березень, а тату на сильних руках у вигляді знаків з кельтської міфології. Сорочка, у яку вбраний, сірого кольору, вигідно підкреслює його темно-сірі очі. Вперше бачу такий колір, наче небо під час грози. Зазвичай у всіх сині, блакитні, зелені чи карі, але ці… Вони неймовірні. 

— Можна глінтвейн? — запитую доволі тихо. 

Бармен спирається на стійку, всміхається й запитує:

— А вісімнадцять є?

Вигинаю брови. Мені двадцять.Хіба в моїх очах після пережитого досі видніється наївність притаманна тим, хто тільки має відсвяткувати повноліття? 

— Мені двадцять.

Чоловік дивиться недовірливо.

— Покажіть документи.

Відчуваю, що починаю нервувати й сердитися. Я не брала з собою документів. Навіть телефон залишила. Лише готівка. Лише кілька купюр, щоб випити й пішки піти додому. 

— Вдома. 

— Тоді можу запропонувати сік, — нахабно всміхається. 

— Глінтвейн. Я хочу його, а не сік. Можете залишити свій номер і пізніше я вам скину фото, де буде вказана моя дата народження, щоб впевнилися — повнолітня! 

Чоловік насміхається. В грозових очах з'являються блискавки.

— Це такий новий спосіб познайомитися? 

Закочую очі.

— Ні. Просто хочу отримати випивку. 

Вирівнюється. Очима знаходжу його бейдж. “Ян”. Хм, цікаве ім'я. Рідкісне. 

— Хіба що після цього я проведу до твого дому і покажеш мені паспорт, — називає умову.

— Гаразд.

Погоджуюся легко. Лише потім, коли вже дві порції глінтвейну у мені, починаю думати, що, мабуть, цей Ян вирішив, що я легковажна і запрошу його додому. Що ж, він помиляється. Нічого подібного не буде. Я не шукаю стосунків, навіть коротких. Зараз мені не до цього. Та і навряд чи найближчим часом буде. 

Збираюся додому. Ян помічає це, нічого не кажучи за мить очікує біля виходу, залишивши барну стійку. 

— Хіба вам не потрібно працювати? — запитую. 

— Сказав — проведу. Піклуйся краще про себе, ніж про мою роботу. 

Стенаю плечима. В принципі, яка мені різниця? Це дійсно його проблеми. 

Вийшовши на двір Ян веде до стоянки. Хитаю головою. На машині надто швидко. Опинюся вдома, а думки знову будуть вирувати у голові роєм набридливих бджіл. Не хочу. Не хочу згадувати останні слова брата чи малювати життя після аварії. Не хочу знати скільки світанків він пропустив. 

— Пішки небезпечно, — чітко каже чоловік. 

Я сідаю. Подумки сварю себе, але чи то наївність грає зі мною, чи глінтвейн пригнічує інстинкт самозбереження, складно сказати. 

За пів години Ян зупиняється біля мого нового дому. Звичайна багатоповерхівка, одна з мільйона інших. 

Повертаюся до чоловіка. Напруга у тілі з'являється якось…швидко. Її не було раніше, але один погляд в грозові очі Яна й ось вона тут. 

— Піднімешся зі мною? — втомлено кажу. 

Чоловік виглядає дещо здивованим, але киває. Паркує машину та впевнено, у мовчанні, йде за мною. Не говорить ні він, ні я. У моїй голові порожньо, а про що думає він — не знаю. 

У квартирі Ян завмирає на порозі. Такий широкоплечий, займає половину коридору точно. Я ж шукаю паспорт. Даю бармену. Він швидко дивиться на дату народження, злегка всміхається, але лише губами.

— Дуже радий, Міє, — виділяє моє ім'я. Дивно, та чоловік глянувши паспорт став…м'якшим? Чи?... Складно пояснити, що бачу у його погляді. 

— Радий чому? — хмикаю.

— Що ти справді повнолітня. 

Знімаю взуття. Байдужість до власної безпеки наростає. Я стою у власній квартирі з незнайомцем, який за бажання, може одним пальцем зламати щось у моєму тілі. І все ж, він досі тут, а я не проганяю його. 

Ян проходить у глиб. Не знімає взуття. Повільно оглядає кімнати. Слідую за ним. Дійшовши до власної спальні відчуваю слабкість. Організм реагує так на ліжко та постіль, що ласкаво запрошує. Я бажаю одного — опинитися у її обіймах. Мабуть, глінтвейн такий поклав мене на лопатки ще з першої порції, а другий відбив взагалі мозок. Прямую до ліжка й кидаю:

— Будеш йти, просто закрий двері. 

Я вже не бачу реакції Яна. Відчувши під тілом м'якість матраца та подушки миттєво вимикаюся. 

Прокидаюся через те, що тепле сонце ковзає промінням по обличчю. Розплющую очі. Перше, що відчуваю — мігрень. Голова болить настільки, що повернутися навіть на бік страшно. Втім, змушую себе. Сьогодні співбесіда у спортивній школі. До смерті брата я викладала хореографію у приватному танцювальному клубі. Після, навіть слухати музику не могла. Тепер прийшов час виправити це. Переїзд створює для мене нову реальність. І щоб вона не впала, як картковий будиночок, варто підтримувати її справжність. А отже, відновити роботу.