Гора Сеймур

Наступного ранку нас розбудив телефон .Джен взяла трубку.

Я почула лише її сонне «Алло» та знову впала у дрімоту.

А вже за мить хтось почав колотити мене наче торбу.
- Вставай!- закричала моя колежанка коли спроби підняти мене штурканням не допомогли і стягнула з мене одіяло.
- Куди? Ще так рано. - прохрипіла я сонним голосом.
- Ми їдемо в гори! Вставай!
- Куди ? – я ліниво розплющила очі.
-В гори! Режисер нарешті знайшов потрібну локацію для зйомок битви .Ми їдемо на гору Сеймур . Це недалеко від Ванкувера. У нас година на збори. – вона глянула на електронний годинник на тумбочці. - Точніше вже 55хвилин.

- О Боже! Ти не жартуєш?

- Ні.

Дівчина похитала головою.

Мене наче струмом ударило.

Різко піднялась у ліжку. Спустила ноги на килим і затулила обличчя долонями.

- Це що знову речі збирати?

- Ага!- усміхнулась лукаво Дженні.

- Оххх.

Я упала спиною назад у ліжко.

- Ти не любиш збирати валізи?

Із якимось зайвим ентузіазмом вона про це питала.

- Ненавиджу.

- Чудово!

- Що тут чудового? Із усього з чим стикається моя нова професія я до безумства не люблю пакувати свій одяг у валізи. А тут потрібно робити це знову і знову. Як мені знати що може знадобитись у горах?

- Ну. Наскільки мені відомо жити ми будемо там на якійсь туристичній базі. Довкола лише ліс і гори. Підйомники і туристи. Не думаю що потрібно брати багато речей. Лише теплий одяг, зручне взуття і парочку пончиків щоб було чим підкріпитись.

Я зміряла її косим поглядом .

- Все досить теревенити. Пора збиратись. Не хочу аби нас чекали. Якщо хочеш ,я тобі допоможу.- підморгнула подруга.

- Ні-і-і. Я вже якось сама справлюсь. Ще бракувало щоб ти мені валізу пакувала.

- Як знаєш.

Вона стиснула плечами і взялась розгрібати одяг із своїх полиць.

Автобуси чекали нас на студії. Як завжди це були величезні двоярусні салони із м’якими кріслами ,телевізором та головне власним туалетом!

Перед відправкою кожен департамент зібрав усі необхідні для роботи матеріали. І лише коли усе було погружено у вантажівки ми помчали займати місця в автобусі.

Ми із Дженні сіли позаду Ванесси і Торі.

Томаса забрали до себе на задній диван Алекс і Пол. Всі настільки були захоплені поїздкою на природу що забули зайняти місце для Раяна. Бідоласі прийшлось терпіти компанію Люсі. Остання, до речі, була надзвичайно цьому рада.

Через якихось двадцять хвилин наша колона без проблем добралась до автомобільного мосту Айрон-Уоркерс. А звідти почались безкінечні повороти то ліворуч ,то праворуч. Я навіть почала дрімати.

Дженніфер штовхнула мене у бік коли ми прибули на місце.

- Підйом, соня. Приїхали.

Ми зупинились на території невеличкої гірськолижної бази.

Наші із Дженні очікування що до проживання тут під час зйомок розбив Томас.

- Як це ви не знали що тут ми тільки пообідаємо?

- Нас не попередили про зйомки із туристичними наметами.

Огризнулась подруга.

- Тоді сюрприз ,красуні!

Тішився Алекс.

Ми із Джен нахмурились.

Ночувати після важкого робочого дня під відкритим небом та ще й без гарячого душу і м’якого ліжка – перспектива не з найкращих.

Але діватись нам було нікуди.

- Та ну, чого ви дуєтесь. Це ж така романтика. Природа. Зорі над головою.

Не замовкав Ал.

- Ага. І грізлі за спиною. Романтика.

Буркнула Джен.

Нас ситно нагодували. Дозволили перепочити пів години, а далі знову в дорогу.

Зйомки мали відбуватись на самій вершині гори .Тож ми загрузили весь вантаж на старі гірські підйомники .І лише так продовжити свій підйом.
За тією метушнею я навіть не помітила що Томас сів у мій підйомник.
Я побачила його лише коли він примостився поруч і торкнувся моєї руки. Я підняла на нього ошелешені від здивування очі. А він тільки посміхнувся і поклав мені у долоню маленьку квітку чимось схожу на ромашку ,але із блакитними пелюстками.
- Томасе! Ти що тут робиш?- запитала Люсі своїм дратуючим пискливим голосочком. Що нагадував мені писк автомобільної сирени.
- Те що і ти,Люсі!- спокійно відповів Томас. - Працюю.
У кабіні почулись смішки.
- Та ні, я мала на увазі, що ти робиш у цьому підйомнику? Це ж наш підйомник. Твій із акторами їде позаду.
- Не знав що ти у нас акторо-фобка!- у срібному баритоні з'явилися нотки роздратування.
- Ні,.. просто ..- затиналась Люсі.
- Просто що? Тобі неприємна моя присутність?
- Ні ...е..
- Тоді які проблеми?
- Ніяких. - прошепотіла дівчина.

Схоже вона вже пошкодувала, що почала цю розмову.
До кінця нашого підйому дівчина не подала жодного звуку.
Ми так і їхали разом з Томасом. Час від часу він клав свою руку на лавочку поряд з моєю і переплітав наші мізинці. Це було так мило.
На нас ніхто не звертав уваги. Всі були зайняті своїми справами. Лише мої щоки час від часу набували рожевого забарвлення. А хлопець задоволено хмикав через це.
На підйомниках ми добрались до кам'янистої рівнини .З відти пролунала команда рухатись пішки. Я думала що помру просто там від перенагрузки.
У кожного на спині був рюкзак з речами і спальником .Та крім цього всі: від механіка до режисера несли апаратуру .Томас постійно крутився поряд і час від часу просив дозволу допомогти мені нести сумки.

Дженніфер довелось його переконувати, що це небезпечно для нас.
Сходження на гору було надзвичайно важким .

Мої ноги та спина безбожно нили. Я боялась що більше ніколи не зможу розігнутись. Всі захекалися і надзвичайно стомились .Та ніхто не скиглив. Томас ішов позаду, разом з Алексом та щось дуже захоплено обговорював. Слів я не могла розчути. Тому вирішила що хлопці планують де провести наступні вихідні.
Нарешті, через безкінечних три години, ми піднялись на вершину. Всі зітхнули з полегшенням.
Як раптом у кущах щось зашелестіло. Половина жіночого колективу перелякались не на жарт що це дикий ведмідь.
Охорона обережно пішла в обхід.