Повернення до життя

Крим, Феодосія

Монастир Святої Параскеви

Ранкова літургія закінчилася. Наталя вийшла з церкви й сіла на лаву біля входу до каплиці. Йти в маленьку задушливу келію зараз зовсім не хотілося. Погода стояла ясна і ранні сонячні промені, пробиваючись крізь густі гілки стародавніх кримських сосен, зігрівали її змучену душу. Місяць березень ... Минуло пів року, як жахливі зміни в житті привели її сюди, а здавалося, що пролетіла вічність. Страшно подумати: якихось шість місяців тому вона відчувала себе найщасливішою на землі, маючи доньку, улюблену роботу, кохання...

Занурена у свої думки, Наталя не помітила, як до неї підійшла мати-настоятелька. Коли черниця присіла поруч, вона здригнулася від несподіванки і розгублено глянула на жінку.

- Такими очима багаття можна підпалити! - посміхнулася Парасковія Пилипівна.

- Вибачте...

- Ну що ти, доню. Те, що Бог дав не сховаєш, як і не втримаєш смутку в душі. Він відбивається в очах, мов у дзеркалі... Як ти себе почуваєш? - поцікавилася вона.

- Ви мали рацію, після служби мені значно краще, - відповіла Наталя.

Парасковія Пилипівна задумливо дивилася на неї. Як завжди, Наталя читала в її погляді щиру доброту і умиротворення. Їй ставало значно легше на душі, коли ця старенька, мудра жінка, схожа на маму, розмовляла з нею. Наталя стягнула з голови чорну хустку, дозволивши пишній копиці каштанового волосся розсипатися по плечах.

- Мені, звичайно, приємно бачити свою племінницю, але я вважаю, що монастир - це не твоє, - повільно мовила настоятелька, уважно дивлячись на Наталю. - Вчора приїжджав Олег. Видно, що він тебе дуже любить.

- Любить, але через це кохання я втратила все: і доньку, і чоловіка, і себе ...

- Я знаю, знаю... Ми постійно розмовляємо про це. Зрозумій, твій чоловік був одним з тих людей, які вважають за краще свої проблеми виношувати в собі й ні з ким не ділитися. Це, звичайно, неправильно, але так буває, - відповіла матінка.

- Так, Вадим був дуже самостійним і в житті завжди сподівався тільки на себе. Він досяг певних успіхів в бізнесі, але мене тримав на відстані від своїх справ. Я багато чого про нього не знала, - зітхнула Наталя, відчуваючи, що зараз знову розплачеться.

- І все ж він намагався допомогти тобі по-своєму, - міркувала настоятелька. - Хотів купити тобі кіностудію і вліз в цей ризикований проект.

- Мені ж зовсім не це було від нього потрібно, - заперечила Наталя. - Мені була необхідна його підтримка, як близької людини, його поради. Замість цього Вадим постійно говорив, що я займаюся дурницями. Коли я намагалася поговорити з ним про його справи, він не йшов на розмову. Я не розуміла, чому. А він просто не хотів засмучувати мене, справляючись самотужки. Я підозрювала його в зраді, ображалася і ми сварилися. Тепер же я відчуваю себе винною ...

- Розумію, - матінка обійняла Наталю за плечі. - Він був занадто гордий, щоб зізнатися у своїх слабкостях. Крім того, нестриманість в словах, вчинках, потім образа - все це сильні перешкоди на шляху до сімейного щастя. Вони не дають можливості поговорити відверто і ведуть до повного непорозуміння. Іноді подружжя живе так довгі роки й не може розрубати цей вузол. Дивно, але іноді близькі люди дійсно не вміють спілкуватися один з одним. Зараз Олег - твій порятунок. Використай цей шанс, щоб налагодити своє життя. Повір, я знаю, про що говорю. Ти ж знаєш мою історію?

- Так, колись мама розповідала мені ...

- В молодості я вела потворний спосіб життя. Таких, як я називають ...Думаю, ти розумієш… У мене було багато чоловіків, але я нікого з них не любила. Я вже не кажу про кількість зроблених в юності абортів... Та одного разу я закохалася по-справжньому. Він був в нашому містечку у відрядженні. Гарний, розумний, але одружений. Мене це, звичайно, не зупинило. У нас почався бурхливий роман. Їдучи, він обіцяв повернутися, та по дорозі загинув в автокатастрофі, а через місяць я дізналася, що вагітна.

- І що ж було далі? - запитала Наталя.

- Народився хлопчик. Ця дитина стала для мене найбільшим щастям і подарунком небес, як пам'ять про моє єдине справжнє кохання, - матінка зробила паузу. - У двадцять років в результаті нещасного випадку мій син отримав серйозну черепно-мозкову травму. Потім була складна операція, кома. Лікарі розводили руками, не даючи ніяких гарантій. День і ніч я стояла на колінах в церкві, вимолюючи у Бога його життя. Я пообіцяла Господу: якщо мій син одужає, то залишок днів своїх я присвячу служінню йому. Син поправився, а я виконала обіцянку. Двадцять років, як я тут і, повір, цілком щаслива. І онуки приїжджають до мене, - настоятелька посміхнулася.

- Отже, діти відповідають за гріхи батьків? Але це ж несправедливо! - вигукнула Наталя, вражена розповіддю настоятельки.

- Господь покарав мене за грішне життя, за зроблені аборти. Діти - це найдорожче, що у нас є. А як ще змусити людину зупинитися і проаналізувати свої вчинки? Засіб один - відібрати найцінніше. Тому, коли щось чиниш, згадай про своїх дітей, - відповіла матінка.

- Моя донька не хоче мене бачити, - з сумом сказала Наталія. - Що ж мені тепер робити?

- Господь повів тебе важкою дорогою, але ти повинна зробити певні висновки з усього, що сталося. Повір, настане день і любов у серці твоєї дитини переможе ненависть. Ти головне сама себе вибач. Це найскладніше, - відповіла матінка, піднімаючись.

- Олег просить мене повернутися додому і прийти на прем'єру його нової вистави, - сказала Наталя.

- Йому потрібна твоя підтримка, - настоятелька підбадьорливо посміхнулася. - Треба їхати, твоє місце в Києві.

- Дякую. Ви мені дуже допомогли.

Жінки обійнялися. Вперше за останні пів року Наталя відчула, як з плечей наче впав важкий скелястий камінь.

- Прогуляйся і подумай добре, - наостанок мовила Парасковія Пилипівна.

Попрощавшись, Наталя пішла в бік святої купелі, слухаючи звичну тишу гір, серед яких, в долині, стояв монастир. Їй ніколи не забути цього місця, і як би не склалося життя далі, вона завжди буде його згадувати, як буде пам'ятати і про те, що привело її сюди ...

________________________________________________________

Київ, театр ім. І.Франка

Наталя сиділа в залі театру і дивувалася сама собі. Все ж таки Олегу вдалося вмовити її прийти сьогодні на його прем'єру. Щоправда, після розмови з матір'ю-настоятелькою вона і сама замислилась про те, що їй необхідно повертатися додому. Та як жити далі без доньки, Наталя не уявляла.

Вона сиділа в десятому ряді амфітеатру у самому центрі й дивилась на сцену, що була прихована від глядачів важкою оксамитовою завісою.

Наталя озирнулась довкола. Зал стрімко заповнювався людьми. Там, де закінчувалися ряди партеру, вона побачила представників телебачення і преси. Напевно, прем'єра очікувалась грандіозна. Наталя згадала, як Олег приїхав до неї в черговий раз два дні тому, і повідомив, що в театрі скоро нова постановка. Він довго вмовляв її поїхати з ним, пояснюючи, що йому необхідна її підтримка і думка з приводу його нової ролі. А роль у нього головна і дуже складна. Олег був такий милий і чарівний у своїх переконаннях, що Наталя, дивлячись на нього, мимоволі дивувалася: як вона могла вважати цього чоловіка причиною своїх бід і переконувати себе, що більше не кохає його? В ту мить вона раптом зрозуміла, що він ні в чому перед нею не винен. Хіба тільки в тому, що полюбив її і зробив все можливе, щоб вона відповіла йому взаємністю. Та навіть при цьому Вишнецький не бажав зла її чоловікові.

По дорозі з Феодосії до Києва вони мовчали. Наталя помічала тривожні погляди Олега, які він крадькома кидав в її бік, наче боявся, що вона знову зникне і змусить його мучитись в невіданні. Коли вони, нарешті, під'їхали до будинку, він не став напрошуватись в гості, а просто сказав, що через два дні заїде за нею, коли потрібно буде їхати в театр. Наталя розуміла, що, відпускаючи зараз, він дає їй можливість визначитися і навести лад у своїх почуттях.

Через годину до неї прибігла Лєра. Вони довго обіймалися і плакали, тільки зараз усвідомивши, як скучили одна за одною. Потім, сидячи на кухні, жінки проговорили майже до ранку.

Опівдні, весела і життєрадісна, Лєра впурхнула в її квартиру, і наполягла на негайному поході в салон краси. Подруга заявила, що майбутній дружині головного режисера і заслуженого артиста не слід ходити кудлатою, тим більше в день найважливішої для нього прем'єри. Правда, звідки у неї були такі відомості, Наталя тоді так і не дізналася. Після салону вони вирушили в магазин і вибрали для Наталії гарну вечірню сукню. Вона посміхнулася, пригадуючи, як стояла біля дзеркала в примірювальній і не могла впізнати в цій елегантній жінці себе. Адже ще недавно вона жила в повному заціплені, картаючи себе почуттям провини…

А сукня і справді була чудовою: квадратний виріз, всипаний бісером, вдало підкреслював її високі груди, відкриваючи спокусливу улоговинку посередині. Корсет прилягав до фігури, виділяючи тонку талію, і переходив в широкі складки синього шовку, що струменів хвилями до самої підлоги.

- Тобі подобається? - з задоволеним виглядом запитала подруга.

- Дуже, але я не розумію: навіщо мені одягатись сьогодні в театр так вишукано? Я ж не на ювілей зібралася і не «Оскар» отримувати! - відповіла Наталія, нерішуче дивлячись на Лєру.

- Наталочко, - терпляче посміхаючись, наполягала вона. - Не сперечайся, будь ласка. Сукня - супер! Ти ж сама говорила, що такого наряду у тебе немає. Отже, треба придбати, щоб був! Про всяк випадок!

- Мені просто було нікуди носити такі речі, - похмуро відповіла Наталя.

- А тепер буде куди! - життєрадісно вигукнула Лєра, і, не звертаючи уваги на протести подруги, виклала козирну карту, - Олегу ти в цій сукні дуже сподобаєшся. Хоч би слова на сцені не забув. Крім того, поруч з таким цікавим чоловіком ти теж повинна виглядати, як королева.

В результаті покупка була зроблена, і навіть нові туфлі придбали мимохідь. По дорозі додому Наталя не переставала дивуватися: як вона взагалі зважилася на цей шопінг? Та все ж таки сьогодні, вперше за багато місяців, вона відчула себе хоч трохи щасливою. Якийсь важкий психологічний блок почав танути в душі, поступово поступаючись місцем бажанню жити і бути гарною, привабливою жінкою. Адже в неї є, як мінімум, дві людини, не здатні зрадити її і залишити саму. І вони вже довели свою любов і відданість. Усвідомлення цього факту додавало жінці сили ...

Від спогадів Наталю відвернув третій дзвоник, який сповістив про початок вистави. Зал зааплодував, але музика заглушила овації. Завіса повільно піднялася, і перед глядачами постала велика сцена, оформлена цікавими декораціями, що передавали вигляд однієї з сучасних вулиць міста.

Дійові особи з'явилися на сцені. Олег Вишнецький грав головну чоловічу роль. Наталя із захопленням спостерігала за ним, і з кожною хвилиною її серце все більше переповнювалося гордістю і щастям. Вона розуміла, що зараз сотні прихильниць так само заворожливо дивляться на нього, але його серце належить тільки одній жінці, яка сидить в цьому залі - їй.

Крізь пелену бурхливих почуттів, до Наталі долітали уривки фраз зі сцени, і в міру того, як їх зміст проникав у свідомість, вона раптово виявила, що цей сюжет їй до болю знайомий... Що це? Їй здається або те, що відбувається на сцені, і справді є оригіналом її останньої п'єси?