Сон

Ввечері я була у Львові, а близько 22-ої увійшла в квартиру. Як не дивно, ніхто не спав. Батьки чекали мене. Навіть мій улюблений котик не лягав спати.
- Оксаночко, нарешті, - мовила мама, обіймаючи мене так міцно, як могла.

- Я та скучила за вами!
- Ми теж! - сказав тато й поцілував мене у голову.
- Ну роздягайся. А я підігрію вечерю. Чанахи будеш? - турботливо запитала матуся.
- Та ні, дякую. Я лише прийму душ.
Коли я вийшла з ванної кімнати, батьки сиділи на кухні й чекали, поки я розповім їм про свою першу подорож. Вмостившись на канапі, я почала розповідати про приїзд, знайомство з Максом і Джозефом. Не забула й про перше враження, яке з’явилося у мене, коли побачила Мар’яну біля стійки рецепції. Не дивно, що воно, згодом, стало вірним. А потім розповіла про те, як ми підшуковували сукні.
- Ой, та я ж привезла її зі собою, - я дістала з валізи дорогу дизайнерську сукню і, одягнувши її, продефілювала перед батьками.
- Ти ба! Яка красива! - сказала мама, - Дорога, мабуть?
- Та ні. Завдяки Джозефу мені дали на неї чималу знижку, - викрутилась я.
Краще їм не знати справжньої ціни. Мої батьки ніколи б не заплатили таких грошей за шматок тканини, навіть від відомого дизайнера.

- Ну добре, що далі? Документи зробили? Дорого обійшлося?
- Та взагалі-то, безкоштовно.
- Як це, безкоштовно?

Я нагадала історію про Рейчел.
- Ось тому й безкоштовно. Вони оформили мені робочу візу на 5років. І до Лондона я полечу з дружиною посла.
- Ну нічого собі. А у них часом сина немає? - запитала мама. Я одразу зрозуміла, до чого вона хилить.
- Так, у них є син.
- Ну то, може, познайомишся з ним? - продовжила мама, посміхаючись. Але коли глянула на мене, її губи витягнулися тонкою смужкою. – Хм, щось я бовкнула зайве.
- Та ні, все гаразд, - я,як могла, говорила з байдужістю в голосі. - Їх син одружується в липні, так що тут мені нічого ловити.
Стало смішно, коли я сказала це вголос. Що зі мною? Я наче потрапила до п'єси Шекспіра. Ну а чим вам не Ромео та Джульєтта? Знаю хлопця тиждень, а поводжусь так, наче кохаю все життя. Ну одружується він, а мені що з того?! Аж легше стало, коли я це усвідомила.
Ми відправили тата спати щоб виспався перед роботою .Залишилися лише ми з мамою й котик. Він скрутився калачиком і заснув у мене на колінах.
- А що той Макс? - запитала мама.

Я думала, вона вже не спитає.
- А що Макс?
- Ну, ви телефонами обмінялися?
- Ні. Навіщо?
Насправді, він просив мій номер, але я пояснила, що їду за кордон, і у нас нічого не вийде. Він щось говорив про стосунки на відстані, та я запізнювалась на потяг, тож просто пішла, побажавши йому успіху.
- Мам, я не хочу зараз жодних стосунків. На даний момент у мене на першому місці робота та ви. А вже потім - хлопці.
- І вірно. Ну добре, вже пізно, ти, мабуть, стомилась з дороги.
- Так. Очі самі заплющуються.
- Ну, тоді на добраніч.
- На добраніч. Мам!
- Що, золотко? - мама обернулася вже біля дверей спальні.
- Я люблю тебе.
Мені чомусь захотілося це сказати. Мабуть, я справді скучила.
- Я теж люблю тебе, - сказала мама і лагідно посміхнулась.
У неділю подруги влаштували мені так звану прощальну вечірку. Прийшла Олена, щоправда, без чоловіка. Вони вже вкотре посварилися. Усі бажали мені успіху та терпіння. Мабуть, це єдине, що мені зараз потрібно. Я ж не знаю, які у мене будуть напарниці. Добре, якщо це будуть прості дівчата. Бо ж люди різні бувають, а я дуже не люблю, коли якась фіфочка починає корчити з себе важливу персону, хоч, насправді, нічого не варта.
Наступного дня я пішла на своє старе місце праці. Адже для того, щоб влаштуватися на нову роботу, мені потрібно звільнитися зі старої.
Перукарня, в якій я працюю, має дуже красиву назву «Українка».
Тут усі думають, що я просто вирішила відпочити.

Дівчата, з якими я працюю, дуже хороші. Я пішла до начальниці.
- Доброго ранку, Катерино Семенівно!
-О, Оксано, ти вже відпочила? - запитала вона з сарказмом у голосі. Ми ніколи не ладнали. Вона з тих людей, що дбають лише про себе.
- Так, як бачите.
- Ну, з чим прийшла? Знову щось не подобається? - вона глянула на мене своїми маленькими очима. У цю мить вона нагадала мені гієну - така ж гидка та підла. Мабуть, цей образ пасував їй найкраще. Бо вона тільки й уміє - кричати та забирати більшу частину наших чесно зароблених грошей.
Ми часто з нею сварилися. До мого приходу вона примушувала дівчат за свої кошти купувати лаки, пінки та інші хімічні речовини. Та ще й половину заробітку забирала, буцімто як плату за оренду приміщення.
А я навела тут лад: дізналася вартість квадратного метра, і тепер ми почали оплачувати їй справді за оренду.
- Та ні, я хочу написати заяву.
- Яку заяву? - її очі заблищали. Вона вже давно мріяла мене звільнити, та у неї це ніяк не виходило. Адже придертися не було до чого. А тут я сама прийшла з заявою. Ну що ж, схоже сьогодні у Катерини Семенівни буде свято.
- Заяву на звільнення, - спокійно сказала я.
-А що трапилося? Тебе хтось образив? Ти лиш скажи, я з ними розберуся, - погана з неї актриса. Я одразу відчула фальш у її дратівливому голосі.
- Та ні, мене ніхто не образив. Просто я вирішила піти від вас.
- Що, знайшла краще місце? - прокрякала вона.
Ух, я б так хотіла розповісти їй правду, щоб вона луснула від заздрості. Але я вирішила приховати справжню причину.
- Та ні, я їду на заробітки.
- Гм, - прокашлялася вона. Бачу, я відбила у неї все бажання сперечатися зі мною, - така молода, а вже на заробітки? Сама їдеш?
- Ні, що ви! З родичкою.
- Ну, як знаєш. Справа твоя. Вона тицьнула мені аркуш паперу й ручку.
Написавши заяву, я пішла у зал, щоб попрощатися з дівчатами.
Вони, звичайно, засмутилися, коли про все дізналися. Бо ж тепер їм доведеться сплачувати за оренду більше. Було сумно з ними прощатися. Сподіваюся, ми колись зустрінемося…
Цей тиждень пролетів надзвичайно швидко.
Я зібрала речі, які планувала взяти з собою. Взяла фотоапарат, фото батьків і, звичайно, одяг.