Формальності

Залишок дня ми провели у готелі. Джозеф організував невеличке святкування. Виявляється, Мар’яна таки допомогла йому вчора на бенкеті. Завдяки інформації, що вона підслухала, він зумів підписати якісь важливі контракти і долучити до справи нових партнерів. Як поділився Джо, можливо з часом, завдяки новим партнерам, вони з Наталі відкриють в Україні свій перший салон. Доки дівчата-моделі наїдались смаколиками, що замовив містер Вуд, я блукала у нових фантазіях про Лондон та свою нову кар’єру.

Джозеф розповів, що завдяки моїй вчорашній вихідці, посол Британії пообіцяв допомогти з оформленням документів дівчині, яка переможе. Я ще раз зраділа, що перемогла не Мар’яна.

Вже ввечері, після приємного душу, я знову зателефонувала мамі. Тепер часу на розмови було багато. Я детальніше розповіла про пригоди з Рейчел та про те, що утнула Мар’яна. Мама ледь стримувалась, щоб не облаяти мою колишню конкурентку. А я весело реготала і вигороджувала суперницю у відповідь на її розлючене бурмотіння. Звісно, отримавши перемогу, легко бути благородною.
За вказівкою Джозефа, я підготувала всі необхідні документи, а коли містер Вуд саме збирався у свій номер, згадала, що не запитала про найголовніше.
- Джо, я давно хотіла запитати…
- Так, я слухаю.
- А де я буду жити в Лондоні? Теж у готелі?
- Ні, готель у Лондоні - дороге задоволення. Салон завжди заздалегідь підшуковує для нових працівників недороге житло. І саме зараз вільними є два помешкання: квартира з однією спальнею та невеличкий котеджний будинок у передмісті. Ти можеш обирати.

- Обирати!.. - я посміхнулась мало не на всі тридцять два. – Важко - так одразу. А кватира теж знаходиться у передмісті?

- Ні. Вона за кілька кварталів від салону. Це має значення?

- Думаю, у моєму випадку має. Оскільки міста я не знаю у принципі, думаю, розумніше буде обрати квартиру. У сонячні дні можна буде зекономити на таксі.

Джозеф посміхнувся.

- Отже, квартира. Я попереджу головний офіс. Її підготують до твого приїзду.
- І ще, скажіть, я сама дістануся Лондона?
- Можливо. Та ти тепер наш скарб. І Наталі відправить за тобою помічника, який буде супроводжувати тебе з Києва аж до дверей Лондонської квартири.

Чоловік підморгнув мені.

Наступного ранку ми поїхали у посольство Великобританії. На вході нас зустрів містер Едгар - батько Майкла. Ми увійшли в його кабінет. Повсюди були розвішані дипломи та фото з видатними людьми. Зліва стояла велика, дерев'яна шафа, вщент заповнена книгами про права та обов'язки громадян Великобританії.
Ми вмостилися у великих, дорогих кріслах. Мабуть я перша, хто оформляє візу в такій дружній атмосфері.
Я здала всі відповідні документи, і через два дні мала приїхати ще раз у посольство, щоб забрати закордонний паспорт і візу. Зазвичай, ці документи виробляють тижнями, а то й місяцями. А у мене все буде готове через 2дні. Бачу, я таки справила незабутнє враження на Рейчел.
Вона завітала до мене у гості через день після мого візиту до її батька. Спершу ми розмовляли на неважливі теми, а потім вона сказала:
- Знаєш, Майкл дуже сумує за тобою.
Такі речі не можна говорити отак зненацька. Я ледь не поперхнулася шматком вишневого пирога, що ми замовили на десерт.
- Він сам особисто оформляє тобі візу та всі документи.
- Навіщо це йому? - тихо, майже пошепки запитала я.
- Я теж питала у нього. Він відповів, що це все, що він може для тебе зробити. Оксі, він закохався у тебе. Ти перша дівчина, для якої він так старається.

- Дурниці. Він одружується, - відмахнулася я.
- Так, тому це єдине, чим він може допомогти тобі…
Наступного дня ми з Джозефом з'їздили у посольство за документами. Я подякувала пану Едгару за допомогу. Майкл так і не прийшов попрощатися. Можливо, це й на краще.
У Лондоні я почну все з початку. Без свого колишнього та без Майкла.
Почну нове життя!!!
Дорогою до готелю ми заїхали на вокзал, і я купила квиток додому. А ввечері Джо пояснив, як відбуватиметься моє переселення.
- Ось квитки. Летиш ти першого червня. До Києва доберешся сама?
- Так. Звичайно.
Раптом у нього задзвонив мобільний.
- Вибач. Я на хвилину, - промовив Джо, глянувши на номер, що висвітився на екрані. - Так, я слухаю.
Повернувшись через хвилину, він продовжив серйозним тоном.
- Все, що ми до того обговорювали…
- Так?
-. …Забудь.
- Що?!
Як забути? А як же Лондон? Як моє нове життя? Моя кар'єра? Навіщо був увесь цей цирк із кастингом, із бенкетом? Від злості у мене затремтіли руки. Сильно закортіло розбити кілька ваз, що стояли на мініатюрних столиках довкола кімнати. Від шоку я не могла говорити. Лише сиділа та блимала очима.
Джо, побачивши мій, стан боявся продовжувати. Простягнувши до мене руки, він запитав:
- Оксано, ти чого?
- Чого я? - ледь стримувалась я, щоб не закричати.
- Заспокойся. Ти все не так зрозуміла. Мені телефонував посол.
- Посол? Тато Майка? Навіщо?
Мабуть, щось трапилося… Чому він не хоче, щоб я летіла до Лондона? Можливо, він думає, що я стану на заваді весіллю? Та я навіть не думала про це. Майк дорослий хлопець і сам в праві вирішувати, що йому робити. Я точно не збираюся його переслідувати.
- Він дещо запропонував, - продовжив Джо. – Тож, якщо ти не проти – першого червня до Лондона їде його дружина - ти можеш поїхати з нею.
Ох, мені аж стало легше.
- Ви не могли сказати це одразу?!! Навіщо мене так лякати?!
- А що я такого сказав?
- Та я подумала, що це Наталі телефонувала. Я думала, що все скасовується; що я не буду працювати в «ЗЗ».
- Бачу, ти дуже хочеш приєднатися до нашої команди! – кутики його губ здійнялись угору.
- Ще й як хочу!
- Це добре. Але май на увазі: там не буде так солодко, як ти уявляєш. Доведеться важко працювати, щоб догодити кожному клієнту. Так що, розслаблятися не раджу, - чоловік похитав вказівним пальцем. - То як, ти згідна летіти з дружиною посла?
- Згідна, звичайно.
Яка мені,зрештою, різниця, з ким летіти.
- Стоп, - раптом дійшло до мене, - а як я потраплю в квартиру? Як я взагалі її знайду? - За це можеш не хвилюватися! В аеропорту тебе зустріне наша людина та довезе до нової домівки. Якщо ти згідна, я повідомлю про це містера Едгара!