Перший крок у майбутнє

Коли всі пристрасті нарешті вгамувалися, Олена пішла додому. Батьки дивились у себе в кімнаті якусь телевізійну передачу. Я розляглася на ліжку і ніяк не могла заснути. Все думала про сьогоднішній день, про запрошення , про батьків і про свою невпевненість .

Чому я вагалась їхати на конкурс ? Ні , я не злякалась конкурентки . Те що на змаганні за такий цінний приз інша конкурсантка буде більше ніж профі я прекрасно розуміла .І боялась зовсім не цього. Мене тривожила інша думка. Наслідки …Що як я таки переможу ?Що тоді ?

Я ніколи не покидала рідний дім довше ніж на два дні .І то тоді їздила разом із Оленою на екскурсію до озера Синевир .А тут переїхати у Великобританію ?

Не знаю чи насправді готова аж настільки кардинально змінити життя. Мрія про роботу у «Золотій Зірці» це одне .Та чи достатньо у мене сміливості здійснити її?

У мене починають труситись коліна лише від однієї думки що я можу залишитись у чужій країні одна. Без рідних .Де взагалі не буде нічого до чого я звикла .

Я глибоко вдихнула щоб вгамувати паніку .

Мабуть буде краще зараз не думати так глобально .Краще робити все поступово .Спершу поїду у Київ .Пройду кастинг . А там буде видно .Хтозна як все повернеться. Може я взагалі провалю відбір.

СТОП !Що я верзу ?Через страх перед невідомим готова так легко відмовитись від мрії коли вона майже у мене в руках ?

Ні . Ні ,ні ,ні!

Так діло не піде. Я поїду до Києва і докладу надлюдських зусиль щоб здобути перемогу!

А далі будь що буде .

Цей тиждень промайнув дуже швидко. Я взяла на роботі коротку відпустку за свій рахунок. У вівторок, купила квиток до Києва і одразу стала розплановувати свою поїздку. Мій потяг відправляється о двадцять другій, тож у столиці я буду десь о дев’ятій ранку. А потім на таксі доїду до готелю. Цікаво, як виглядає Джозеф Вуд? І як ми впізнаємо одне одного, коли жодного разу не бачились?
Ну от і настало 14 травня. Ще з самого ранку я зібрала сумку. Взяла тільки необхідне: зубну щітку, косметику, дещо з одягу та, головне, своє перукарське приладдя, що зайняло мало не всю валізу. Близько восьмої вечора я з батьками поїхала до Львова.
А от і мій потяг - темно-синього кольору - саме він повезе мене у нове життя.
- Добре, мамо, мені вже час.
- Ще ж двадцять хвилин до відправлення! - сумно сказала мама. Вона дуже хвилювалася і зовсім не хотіла мене відпускати.
- Так, але я хочу зібратися з думками, - голос мій почав тремтіти, а на очі накотилися сльози.
- Ну що ж, тоді бувай, маленька. Будь ласка, будь обережна. І … покажи там усім, на що ти здатна!
- Обіцяю! – посміхнулася я. - Сумуватиму за вами.

На прощання я міцно обійняла маму. Вона розплакалася. Схоже, я вже скучаю за нею.

Я пішла в своє купе. На щастя, сусідів у мене не було. Це добре. Зараз мені було зовсім не до розмов із незнайомцями . Я страшенно нервувала. Ця невідомість дратувала мене. Ще зі шкільних років я звикла усе контролювати. Коли ми класом планували якусь екскурсію, я заздалегідь вивчала на мапі маршрути, щоб бути готовою до несподіванок. Навіть найдрібніші сюрпризи позбавляли мене спокійного сну. А тут - суцільна безвісність. Я не знала не тільки, як виглядає помічник Наталі, але й куди мене поселять у готелі і, що найголовніше, яке випробування підготував для нас Джозеф Вуд! Усі ці питання без відповідей доводили мене до сказу півночі.

Рано вранці мене розбудив стук у двері.
- За півгодини прибуваємо до Києва, - долинуло з тамбура. Це провідниця своїм тоненьким голосочком будила подорожуючих.
Я почала готуватися до виходу. Зачесала розтріпане волосся і зібрала його у вузлик.

Перекусивши печивом, я почула у тамбурі знайомий голос провідниці, а коли виглянула із купе, побачила мініатюрну дівчину в темно-синьому костюмі.
- Вам щось потрібно? - запитала вона. – Може, чаю?
- Та ні, дякую. Не підкажете, як можна добратися до готелю «Україна»?
- Підкажу, - посміхнулася дівчина. - На вокзалі має бути автобус, який везе туристів до самого готелю.
- Справді? - зраділа я. – Дякую! Ви зараз дуже полегшили мені життя.

Незнайомка розсміялася.
- А ви що, вперше в Києві? – поцікавилась вона.
- Так.
- У мене є туристична мапа Києва. Я можу вам подарувати.
- Та ні, дякую. Я тут у справах. Містом не гулятиму. У готелі на мене мають чекати.
- Зрозуміло. Ну, тоді вдалого вам дня!
- Спасибі.
Я повернулася в купе. Через кілька хвилин потяг зупинився. Я взяла валізу і попрямувала до тамбура. Погода у столиці була просто чудова. Яскраво світило сонечко, на небі не було жодної хмаринки. Настрій був піднесений. Тепер головне - знайти той автобус, про який казала провідниця.
- Вам варто було б поспішити! - порадила моя нова знайома. - Автобус не чекатиме.
- Було б добре спершу його знайти.
- Давайте я вас проведу. Мені буде спокійніше.
- Буду тільки вдячна.
Ми пішли довгим коридором, вщент заповненим приїжджими. Кожен кудись поспішав, не помічаючи довкола себе нічого, окрім дороги. Нарешті ми вийшли на вулицю. Людей тут було ще більше. Я сподівалася зробити ковток свіжого повітря. Дарма! Таке враження, що замість повітря тут лише вихлопні гази. Я прокашлялася.
- Ось ваш транспорт, - провідниця вказала на великий білий автобус, на якому синьо-жовтими літерами був надпис: «ГОТЕЛЬ УКРАЇНА».
- Дякую за допомогу!
- Немає за що. Нехай вам щастить! - попрощавшись, дівчина пішла назад.
Я піднялася сходинками в автобус. При вході мене зустріла висока жінка середніх років, з товстою, вугільно-чорною косою, у вишитій сорочці та довгій вишневій спідниці. Екскурсовод-подумала я.
- Доброго ранку, - привіталася я.
- Ну слава Богу! Хоч одна українка.
- А решта що - іноземці? - я автоматично глянула на інших пасажирів. Половина з них - китайці чи японці – я їх не розрізняю, а інша половина нічим не відрізнялася від мене.
- Ну,можна і так сказати. Одна частина – корейці. Інша – …гм, краще я промовчу.
- Зрозуміло, - мої губи розтягнулися в посмішці.
- А ви звідки?
- Я зі Львова.
- Землячка! Сідай попереду, – жінка тицьнула пальцем на переднє сидіння.
- Дякую, - я вмостилась на м'якому кріслі. Автобус мав стояти ще 5 хвилин, тому я вирішила подзвонити мамусі. Я набрала номер. Пішов гудок.
- Алло! - у слухавці пролунав стурбований мамин голос.
- Привіт, мам. Я вже у Києві.
- Привіт, сонечко. Як добралася?
- Нормально. Я майже всю дорогу спала.
- Ну хоч виспалася, - засміялася мама.
- Так, це точно.
- А до готелю чим дістанешся?
- Провідниця посадила мене у спеціальний автобус, що їде прямісінько до готелю.