Лист

Вчора був, мабуть, один із найгірших днів у моєму житті. Я розійшлась зі своїм хлопцем.

Так, це не смертельно, і я не перша, з ким таке сталося. Але чомусь на душі було так погано. Ніби хтось встромив ножа у спину.

В якійсь мірі так і було.

Ми зустрічались недовго - всього півроку, перші три місяці з яких були казковими. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, він осипав мене компліментами і весь час повторював, що я пробуджую у ньому бажання.

Спершу мені це лестило. Погодьтесь, кожна дівчина мріє почути таке від свого хлопця.

Та коли ця фраза стала звучати більш наполегливо, мене це насторожило. Щодня він повторював, що прагне, аби я була його. Цілковито.
- Але ми ще так мало знайомі. Я не можу отак… відразу. Давай почекаємо трохи, - просила я.

І він чекав… Три місяці. А потім не витримав і сказав вирішальну у наших відносинах фразу:
- Ти ще мале дівчисько і не розумієш до кінця усіх аспектів серйозних стосунків. Я ж - дорослий хлопець, і у мене є свої потреби. То ж, якщо ти не спатимеш зі мною, я піду від тебе.

Ці слова перекреслили все, що у нас було, всі зізнання і всі радісні миті, пережиті разом.

В ту хвилину наші стосунки зі світлих та невинних перетворилися на щось брудне та заляпане грязюкою, наче та ганчірка, якою миють підлогу у громадській вбиральні.

Саме так я себе й відчувала.

Тепер у мене мов завіса з очей спала.

Я зрозуміла, що він зовсім не любив мене, а просто хотів використати, витерти об мене ноги і піти далі. Бо якби насправді відчував щось до мене, окрім похоті, неодмінно б дочекався, коли я буду готова перейти на новий рівень стосунків.

Боляче було це усвідомити, а ще більше соромно стало від того, що я повірила йому й відкрилась. Відкрила своє серце...

Доведеться вчитися на власних помилках.

Весь день я провалялася в ліжку. Не хотілося нічого: ні їсти, ні розмовляти. Рятувала тільки музика. До пізньої ночі я лежала з навушниками під ковдрою, вслухаючись у благородні мотиви чарівної скрипки, звуки якої любила, мабуть, так само, як літні дні. А коли почала провалюватися в сон, пообіцяла собі, що завтра все зміниться.

Ранок видався сонячним. Перше, що я зробила – зателефонувала на роботу і попередила, що мене сьогодні не буде. Як добре, що дівчата можуть пояснити свою відсутність одним словосполученням – «жіночі дні».

Не допускаючи сльозливих думок, я прийняла душ і після легкого сніданку (апетит вперто не повертався) пішла прогулятися містом.

На вулиці було так добре. Я глибоко вдихнула на повні груди. Ранкове повітря було ще чисте, не загазоване місцевими автівками. Хотілося увібрати його в себе, щоб очиститись від бруду колишніх стосунків.

Після годинного кружляння весняним парком я повернулася додому.

На мене вже чекали.

- Привіт, Оленка! - посміхнулась я своїй старшій сестричці.

Вона недавно вийшла заміж і тепер жила окремо. Я дуже раділа, коли вона приходила в гості. Платинова білявка мало не підстрибувала на стільці від незрозумілого для мене нетерпіння.

Олена була повною моєю протилежністю .Я шоколадна брюнетка із темно-карими очима,вона ефектна голубоока білявка .І характери теж різні .Сестричка запальна і бойова ,завжди вміє за себе постояти ,а я …я більш тиха та поступлива .

- Ти чого не на роботі? – строго запитала вона.

- Ем… я взяла відгул. Погано почуваюся.

- Можеш не вигадувати. Я говорила з мамою, - обірвала мене дівчина.

На очі накотилися сльози, які я поспішно змахнула пальцем.

- Давай не будемо про це.

- Я тільки за!- усміхнулася сестра. – Забагато честі обговорювати цього.., – Олена запнулась, та я добре знала, яке слово вона хотіла сказати. – До того ж, у нас є важливіша тема для розмови.

- Це яка?

Мене заінтригувала її таємнича посмішка.

Сестричка помахала переді мною білосніжним, прямокутним конвертом.

- Та я тут твою пошту отримала.
- Яку ще пошту? - не зрозуміла я. - Я ні з ким не листуюсь.
Олена простягла конверт.
Судячи з марок, це був лист з-за кордону. Тепер я остаточно заплуталась.

Родичів за кордоном я маю, та вони навряд чи будуть мені писати. Я прочитала адресу відправника: Великобританія, Лондон. Наталі Рікман.
Наталі Рікман… - щось знайоме.
- Ну! Та відкривай швидше! - Олена аж підстрибувала на стільці.
- О! Не може бути!!! -я нарешті згадала, де чула це ім'я. - Не може бути!!! Тут, напевно, якась помилка!

Від переляку мій голос став неприємно пискливим.
- Щось не так? Я думала ти зрадієш!
- Наталі Рікман - це ж найкращий у світі стиліст! Вона власниця десяти найдорожчих і найкращих салонів краси у Європі. Кожен перукар і стиліст мріє у неї працювати. А що їй потрібно від мене?
- Відкрий конверт - дізнаєшся! - сіро-блакитні очі Оленки заблищали у променях сонця, що прокралися на кухню крізь фіранку.

- Не можу, мені страшно, – невпевненим голосом сказала я.
- Дай сюди! - фиркнула дівчина.
Вона вихопила, точніше, вирвала листа у мене з рук. Я відчула, як шалено колотиться моє серце. Стопи спітніли так, наче в цьому конверті мій смертний вирок. Я спробувала взяти себе в руки і сіла на стілець. Олена акуратно розкрила конверт і дістала білосніжний аркуш паперу.
Від страху мене почало трусити. Сестра пробіглась по рядках, її очі округлилися.
- Ну що там?! - не витримала я. Її реакція на прочитане починала зводити мене з розуму.
- Ого! Схоже, тебе запрошують на чергове змагання!!!

- Куди?!
- На змагання! Тільки цього разу приз надто цінний, щоб його втратити. Не віриш - читай сама.

Олена віддала листа мені.

Тремтячими руками я піднесла його ближче до очей. Серце збиралося вистрибнути з грудей. Зібравшись з силами, я почала читати.