Кілька років потому...

Максим влетів до шкільного буфету.

– Добрий день, бабусю Зіно, цілий урок марив вашими пиріжечками.

– Добрий день, милий. Обирай, з чим будеш. Ще є з картопелькою, капусткою, яблучками та вишневий останній ось.

– Хочеться солоденького. З вишнями буду, – він потягнувся рукою за  пиріжком, але замість нього під своєю долонею відчув чиюсь руку. Підняв очі і зітнувся з двома блакитними озерцями миловидної дівчини з чорнявим волоссям.

– Ой, вибач, я теж з вишнями хотіла… – пробубніла під ніс, миттю опустивши очі.

– Та ні, хай буде тобі, – повільно, майже погладжуючи, прибрав свою долоню з її руки. – Можна я тебе пригощу ним? – отримав німий кивок у відповідь. – Бабусю Зіно, тоді ми беремо цей пиріжечок з вишнями, а мені… хм… давайте з яблуками.

– Добре, дітки.

Максим розрахувався і одразу відкусив шматочок свого пиріжка. Він виявився значно смачнішим, ніж хлопець очікував.

– То як тобі твій другий вибір? – озвалася бабуся Зіна, коли хлопець вже збирався відходити.

– Гм? – не одразу зрозумів Максим про що в нього запитують.

– Я про пиріжок.

– А, дуже смачно. Дякую!

– Ти раніше ніколи з яблуками не брав. Знаєш, я дуже люблю цей сорт. Дуже солодкі і соковиті жовтенькі яблучка.

– Жовтенькі? – чомусь його слух зачепився за це слово.

– Так, Голден Делішес. Сорт такий.

– Тобто, Золота Смакота?

– Не знаю, я в цих іноземних мовах не розуміюся. До речі, як дівчину звати?

– Е-е-е… Не знаю, я вперше її побачив сьогодні.

– Та ні, ви вже не вперше за один пиріжок хапаєтесь.

Максим стримано посміхнувся, не знаючи, як делікатно завершити розмову і попрощався із старенькою. Бабуся Зіна явно щось наплутала. Він не міг не звернути уваги на таку дівчину. Хлопець так і не почув її тихеньке:

– У будь-якому разі виглядаєш ти значно щасливішим, ніж минулого разу.