Кілька років потому...

Максим влетів до шкільного буфету.

— Добрий день, бабусю Зіно, цілий урок марив вашими пиріжечками.

— Добрий день, милий. Обирай, з чим будеш. Ще є з картопелькою, капусткою, яблучками та вишневий. Останній ось.

— Хочеться солоденького. З вишнями буду, — він потягнувся рукою за  пиріжком, але замість нього під своєю долонею відчув чиюсь руку. Підняв очі й зітнувся з двома блакитними озерцями миловидної дівчини з чорнявим волоссям.

— Ой, вибач, я теж з вишнями хотіла… — пробубніла під ніс, миттю опустивши очі.

— Та ні, хай буде тобі, — повільно, майже погладжуючи, прибрав свою долоню з її руки. — Можна я тебе пригощу ним? — отримав німий кивок у відповідь. — Бабусю Зіно, тоді ми беремо цей пиріжечок з вишнями, а мені… хм… давайте з яблуками.

— Добре, дітки.

Максим розрахувався й одразу відкусив шматочок свого пиріжка. Він виявився значно смачнішим, ніж хлопець очікував.

— То як тобі твій другий вибір? — озвалася бабуся Зіна, коли хлопець вже збирався відходити.

— Гм? — не одразу зрозумів Максим про що в нього запитують.

— Я про пиріжок.

— А, дуже смачно. Дякую!

— Ти раніше ніколи з яблуками не брав. Знаєш, я дуже люблю цей сорт. Дуже солодкі та соковиті жовтенькі яблучка.

— Жовтенькі? — чомусь його слух зачепився за це слово.

— Так, Голден Делішес. Сорт такий.

— Тобто, Золота Смакота?

— Не знаю, я в цих іноземних мовах не розуміюся. До речі, як дівчину звати?

— Е-е-е… Не знаю, я вперше її побачив сьогодні.

— Та ні, ви вже не вперше за один пиріжок хапаєтесь.

Максим стримано посміхнувся, не знаючи, як делікатно завершити розмову і попрощався зі старенькою. Бабуся Зіна явно щось наплутала. Він не міг не звернути уваги на таку дівчину. Хлопець так і не почув її тихеньке:

— У будь-якому разі виглядаєш ти значно щасливішим, ніж минулого разу.