Йди, або лишайся

Тридцять першого грудня Макс твердо вирішив, що ляже спати рано. Навіть якщо для цього доведеться прийняти снодійне, він ляже і засне. Аби не з’явилося бажання святкувати, аби не думати, аби не бачити кляті кульки, які так і не наважився викинути. Весь день Макс ходив навколо них. Сотні разів заглядав до коробки. Знову і знову прокручував у своїй уяві те, що побачив уві сні. Намагався навчитися співіснувати з розблокованими спогадами. Поки що не дуже виходило.

На диво, ввечері хлопець обійшовся без допоміжних засобів. Можливо, він просто стомився від думок і внутрішніх мук, але заснув моментально. Однак спати йому довелося не довго.

Макс прокинувся від того, що у його кімнаті знову щось миготіло. Він прожогом кинувся до кульок. Перша думка була про те, що настав час тої самої жовтої кульки, але хлопець помилився.

Миготіло дно кришки коробки. На ньому з’явився текст:

У час чарівний і енергетично сильний, коли один рік перетікає в інший, ти маєш шанс на подорож в один кінець – подорож у мрію.

Йди, або лишайся.

Обирай, але не забувай: твоє рішення торкнеться всіх, кого ти бачив в кулі.

А ще, зважай: куля переміщує в новий початок, продовження якого ти не взнаєш наперед, а люстерко – показує старий фінал, який ти вже маєш зараз.

Думай, але не довше дванадцяти ударів.

Ціна  за вхід – пам’ять про твоє нинішнє, яке ти забудеш на ранок наступного дня.

Макс перечитав напис не менше десятка разів. Ніби сенс зрозумілий, але місця в його голові не вистачало, аби вмістити  у ній подібні повороти долі. Шукаючи раціональні пояснення, він раптом подумав про якісь специфічні отруйні речовини. Хлопець якось читав про радіоактивні  дитячі іграшки з минулого [1], про свинець у косметиці [2] і отруйні зелені сукні [3]. Можливо, у цих кульках також є щось токсичне? В такому разі він зараз просто галюцинує.

Хоча… Якщо припустити, що все це насправді… Думка про те, що він має шанс повернутися у часи, коли батьки були живі і навіть змінити їхнє майбутнє, змусила серце битися частіше. Але уточнення про те, що доведеться забути своє нинішнє життя бентежило. Це означало, що Макс зможе виправити лише одну помилку, але не обдумуватиме кожне своє рішення в подальшому. Точніше, можливо, і обдумуватиме, але не на стільки ретельно, бо… просто не матиме достатньої мотивації у вигляді спогадів про… а як це назвати?... прикре майбутнє?... майбутнє, яке він відмінив?... замінив?... Страшно навіть уявити, що знову станеться щось лихе через чергову помилку. Навряд щоразу з’являтимуться чарівні ялинкові прикраси.

Потім згадався той внутрішній біль зі сну. "Насправді я також винен". А що як ця коробка зараз сяє не для нього, а для людей, перед якими він винен? Аби Макс міг виправити свою помилку. А що як ні? Можливо, йому то було показано не просто так. Можливо, він насправді не має права забувати. Мусить все життя платити болем внутрішнього болю і каяття. А все було лише щоб він згадав...

З думок його витягнула жовта кулька, яка раптом сама по собі вискочила з коробки і почала стрімко збільшуватися, аж поки не досягнула тих розмірів, які мала уві сні. Цього разу малюнок почав проступати без його дотику.

Це дивовижне і красиве дійство на яву (хоча він ще не відкидав повністю версію про галюцинації) виглядало ще більш чаруюче. Лише за другим разом Макс усвідомив, що будинок з малюнка – той самий, в якому вони жили. Раніше хлопець навіть не задумувався над тим, що забувся його так само, як події з останнього дня життя батьків.

Він знову зазирнув до віконця. Мама сиділа на дивані біля ялинки, яку вони так і не завершили наряджати, а тато замітав уламки від їжачка, який розбила Марина.

– Я піду покличу Максимчика, – озвалася жінка.

Раптом двері на малюнку відчинилися і з будинку визирнула мама. Хлопець запанікував і заховався за стіл.

– Максимчику, синку, гайда додому! – почув він такий рідний голос, ніби відлуння з далекого безтурботного дитинства. А одразу після нього в голові пролунав перший удар курантів. – Куди ти подівся? – другий удар.

Що?! Невже  вже зараз потрібно вирішити? Він не встиг нічого обдумати… Але голос мами так манив…

– Синку! – позаду неї з’явився тато. Макс вийшов зі своєї сховки і став навпроти кулі. Батьки одразу відшукали його поглядами. – Ось ти де, шибеник! – пролунало вже п’ять ударів. – Біжи в дім, погрієшся трішки, бо застудишся. Потім ще вийдеш.

Вони були такі реальні. Але як же його дружина, донька чи син і онуки, яких він побачив у дзеркалі? Хоча… Більшість з них ще навіть народиться не скоро. Дурницею буде думати про тих, кого він ще ані бачив, ані обіймав, ані любив. Та й хто сказав, що він не зможе обзавестися міцною і люблячою родиною в покращеній версії свого життя?! Макс уявив як маленьким біжить до батьків. Тато підхопить його на руки, а мама поцілує в щоку. Нарешті він зрозумів. Тут немає над чим думати.

Але як увійти в дім? Кулька хоч і велика, але точно не під розмір будинку. Двері також значно менші. Він не пролізе.

Прозвучав дев’ятий удар.

Макс повільно почав наближатися до батьків. З кожним новим кроком вони все менше здавалися йому малюсінькими чоловічками з малюнка на кульці, а двері видавалися все більшими й більшими. Шлях також виявився довшим ніж пара кроків, які відділяли хлопця від величезної кулі.