Сім'я за вікном

Поступово деякі місця на кулі припинили світитися. Ці кольорові плямки поступово збільшувалися, аж поки матова поверхня припинила світитися. Перед очима Максима з’явилася нова картина на новорічній іграшці: дерев’яний двоповерховий будинок в оточенні дерев, вкритих пухким шаром снігу. Поки хлопець роздивлявся деталі, перед вікнами дому пролетіла пташка. Зникла з поля зору на кілька секунд, а потім підлетіла знову, сіла на підвіконник і взялася клювати зернятка, розсипані на ньому. Максим посміхався, спостерігаючи за цим маленьким дійством, аж поки до нього не дійшло…

Стоп! Що?!

Хлопець з недовірою підійшов до намальованого вікна. Ні, йому не примарилося. Ця картина, схоже, жива. Це так дивно… І мало б бути страшно. Але ні. Максиму захотілося зазирнути у вікно і він це зробив. Припав обличчям до кулі і відчув щоками… холодне скло. З недовірою легенько постукав по ньому пальцем – звучало так, ніби він дійсно постукав у вікно. В будинку хтось зарухався. Всупереч здоровому глузду хлопець пригнувся, аби мешканці будинку не помітили його.

Він почекав так з хвилину-дві і відповз вбік. Кинувся перевіряти сусідні кульки. Торкався, стукав, вдивлявся, навіть нюхав… Анічогісінько! Звичайні малюнки. Абсолютно статичні.

Максим поплентався до «своєї» кулі. Знову припав обличчям до вікна. Спробував розгледіти щось в будинку. Спочатку все було розмитим, але вже зовсім скоро картинка стала чіткішою, ніби хтось навів фокус об’єктива в його очах.

Навпроти вікна стояла пишна ялинка, висотою майже до стелі. А навколо неї сновигала родина – мама, тато і доросла донька. Поступово новорічне дерево обростало різноманітними іграшками. Хотілося роздивитися обличчя цих людей, але вони стояли спинами до вікна.

– Може хоча б вийде їх почути… – прошепотів Максим, сильніше притискаючись до скла.

І знову сталося диво. Троє з будинку ніби враз стали говорити чіткіше й голосніше, немов хтось налаштував радіо.

– А де твій братик?

– Мам, я ж говорила, що він пішов на вулицю ліпити сніговика.

– Чого ти сердишся? Його давно немає… Тобто, маю на увазі, що ти б сходила перевірити, чи все добре…

– Сімика твого немає всього пів години, а ти вже хвилюєшся. А як мого чоловіка третю добу ніхто не бачив, то тобі все одно. Пам’ятається, на весіллі ти говорила, що матимеш його за старшого сина.

– Він також дещо говорив тоді, – озвався тато. – Наприклад, що буде любити, оберігати тебе і ніколи не дозволятиме тобі плакати. Певно обіцяючи все це, Колька тримав за спиною схрещені пальці.

– Істина! Тільки п’є та бігає за спідницями, – погодилась мама.

– Та ви дістали! Кожна людина іноді оступається, – дівчина з люттю кинула скляного їжачка об підлогу. – А знаєте що? Наряджайте самі свою ялинку!

Під капцями на ногах дівчини захрустіли скляні уламки, коли вона йшла геть з кімнати. Її мама знесилено впала на диван.

– Я не впізнаю її…

– Це все Коля, – чоловік обійняв дружину. – Вона геть юна, а він вміє вішати красиву лапшу на вуха.

– Мені здається, її краще замкнути в кімнаті. Бо знову кинеться його шукати. В мене душа не на місці. Цього разу точно щось станеться.

– Думаєш, така гарна ідея насильно утримувати заміжню жінку?

– Принаймні сьогодні.

– Гаразд.

Поки засмучені батьки мовчи сиділи, оповиті своїми тяжкими думками, Максим раптом запримітив величеньке дзеркало, що стояло на комоді. Дивина, але не зважаючи на те, що воно було досить далеко, хлопець зміг побачити в ньому себе. Але вже за секунду відсахнувся. Там дійсно відображався він, але старший років на п’ятдесят. Хлопець це знав. Сам не знав звідки, але знав.

Максим наважився зазирнути до люстерка ще раз. Та нічого не змінилося. Однак, за другим разом він вже не лякався. Став вдивлятися і раптом зрозумів… – хлопець не знав, як це пояснити, – що відображення показує його в кімнаті, де саме зараз сидять засмучені чоловік і дружина. Перевів погляд на сімейну пару, аби впевнитися, що ті нікуди не зникли, і продовжив розглядати своє не своє відображення. Раптом картина в дзеркалі доповнилася приємною старенькою блакитноокою жінкою, молодою парою та двома маленькими дітьми, які одразу ж побігли до дідуся на коліна.

– Знаєш, мила, – почув голос себе старого десь глибоко в голові. – Іноді я думаю, що мої батьки могли б виглядати так, як оце ми зараз.

Старенька ствердно покивала головою.

– Так, я завжди шкодувала, що не мала змоги познайомитися з ними. Ох, Марина, Марина… Певно вона ніколи не припинить звинувачувати себе.

– Насправді я також винен, – хлопець міг заприсягтися, що відчув реальний внутрішній біль на цьому моменті. Біль провини. Та ще й так, ніби відчував її вже дуже багато років.

Максим так втиснувся у скло, що ось-ось та й воно трісне. Але як тільки його старіша версія договорила останню фразу, видиво у дзеркалі моментально розсіялося і в ньому відобразилися засмучені батьки дівчини. Жінка підняла голову і хлопець не повірив власним очам.

– Мама!

Забувши про все на світі він почав гатити кулаками у вікно, але здавалося, ніби ніхто не чує цього шаленого гуркоту. Максим у відчаї поклав обидві долоні на скло. Місце його видиху запотіло.