25

Розділ 25.

Зібратися у Ковальових вирішили годині до дев'ятої. Нас із батьком там прийняли тепло та привітно. Як тільки з'явилися у дверях, то відразу нас зустрів Женя, привітав і провів у вітальню.

— Ну, що Григорій, познайомитися ми вже встигли, — тисне глава сімейства руку сусідові, — тоді підемо, вип'ємо за зустріч, та й за дітей теж. Того дивись незабаром і онуки з'являться.

Тато посміхається, їм ще першого дня переїзду пощастило познайомитися. З кухні виходить господиня квартири у сірій сукні. Її щоки заливаються легким рум'янцем. Живіт вже досить пристойно виступає навіть через широке вбрання. Лікарі наполягали, щоб вона останній місяць вагітності провела у клініці на підтримці, але жінка, яка готується знову стати мамою, захотіла залишитися на Новий рік удома.

— Микола, ну, що ти прямо з порога гостя в незручне становище ставиш? — робить вона зауваження чоловікові.

— Сьогодні свято, значить можна собі дозволити, хоч раз на рік випити, тож, давай або назад на кухню, або з нами за дітей сік випий, — обіймає він її й цілує в щоку.

Поки наші батьки спілкуються, коханий веде мене до своєї кімнати. Тут затишно і пахне мандаринами, на стіні гірлянда з маленьких лампочок, а за вікном видно, як сніг м’яко падає в темряві.

— Не віриться, що вже зовсім скоро Новий рік, — кажу, сідаючи поруч на диван.

Він усміхається й обіймає мене за плечі.

— І не просто новий рік, Настю. Для нас — останній у школі. Скоро випуск, доросле життя…

Дивлюся йому в очі й відчуваю хвилювання.

— Добре, що ми вже вирішили все разом, — нагадую. — Наш університет та плани на майбутнє...

— Так, — впевнено киває. — Навіть не уявляю, як було б інакше. Ми вступимо разом і будемо поруч, я ж обіцяв.

Усміхаюся й шепочу:

— І я тобі обіцяю. Це буде наш новий етап.

Ми обіймаємось, наші губи зустрічаються у ніжному поцілунку. Час зупиняється, і вже неважливо, що до опівночі ще дві години, я ловлю себе на думці, що це, мабуть, найщасливіша ніч у моєму житті.

— Хочу, щоб цей рік був для нас особливим, — говорить, торкаючись мого волосся.

— Він таким і буде, — відповідаю. — Бо в мене є ти.

Ми сидимо поруч, мріючи й шепочучи про майбутнє студентське життя, а за стінами чути сміх і голоси дорослих. Усе життя здається відкритою книгою, і перша її сторінка починається в цю новорічну ніч. У двері хтось дзвонить, прийшли ще якісь гості.

— Ви когось ще запросили? — здивовано дивлюсь на нього.

— Наче б то ні, — хитає головою. — Підемо, подивимось, хто там?

Коли виходимо з кімнати, мій тато заводить до вітальні якусь незнайомку.

— Знайомтесь, це Катерина, моя кохана жінка, — представляє її всім присутнім.

Потім знайомить її з господарями, які її запрошують до вже накритого столу.

— А це моя донечка, Анастасія, — вказує на мене й одразу помічає мій приголомшливий погляд. — Я вже давно хотів вас познайомити. Ми з Катею вже пів року зустрічаємось.

Усі сідають за стіл і розсипають по тарілках салати, дорослі розливають у чарки алкогольні напої, а нам пропонують сік. Голова родини каже тост і всі приступають до святкової вечері. До півночі залишається близько пів години, мати Жені пропонує розібратися з подарунками, і вже потім спокійно зустрічати Новий рік. Тримаючи свого великого живота, вона відкриває сервант і дістає звідти кілька коробок, упакованих у подарунковий папір.

— На жаль, Михайло з Валентиною не змогли приїхати, тоді даруємо тим, хто присутній, — вручає одну велику коробку чоловікові та цілує його в щоку. — А це вам, молодь.

Простягає нам дві менші коробочки, батько зі своєю жінкою теж вітають один одного, а ми з моїм хлопцем йдемо розпаковувати подарунки в його кімнату. Перед тим, як по телевізору президент починає говорити свою звичайну промову, всі знову збираються за столом і розливають шампанське по келихах.

— Отже, дорогі гості, — починає мову господар квартири, — я хочу взяти кілька слів, щоб сказати вам…

— Ні, це я зараз візьму слово… — перебиває його дружина. — Здається… у нас малюк назовні проситься…

Ми всі встигаємо випити шампанське під бій курантів, а потім починається справжній хаос та безладдя. Тато Жені намагається додзвонитися до швидкої, поки Катерина тримає вагітну за руку і заспокоює її, ми з коханим бігаємо по всій квартирі, збираючи сумки, приготовлені для пологового будинку. Як у мурашнику, всі постійно стикаються, то батько зі склянкою води в руці, то дядько Микола з телефоном, який намагається знайти, хоч щось із речей дружини, і ми з сумками.

— Кохана, книгу покласти тобі в сумку? — виглядає зі спальні її схвильований чоловік.

— Мені треба до пологового будинку, а не до бібліотеки! — стогне вона від болю та підіймає очі вгору.

— Звідки мені знати, що вам, породіллям, треба збирати?! — кидаючи щось у спальні, відповідає він.

— Ковальов! Це твоя третя дитина! Невже ти досі не запам'ятав, що треба брати із собою?! — обурено випалює вона.

Жінка може говорити тільки в перервах між родовими переймами, ось вона і ловить момент, спочатку кричить на нього, а потім уже стогне від болю.

— А ти сказати не могла, що народжувати збираєшся? Я так розумію, перейми почалися трохи раніше, ніж ми сіли за стіл? — з'являється у дверному отворі спальні глава сімейства.

— Миколаю, що ви, як маленькі?.. — втручається мій тато. — Зараз найголовніше якнайшвидше доставити твою дружину до пологового будинку.

— Любий, кидай телефон, поки приїде швидка я тут народжу, самі поїдемо. Синку, куртку та чоботи несіть сюди, — командує мати Жені.

Ми з ним допомагаємо їй одягнутися, поки його батько йде в гараж за машиною, а потім спускаємось з нею у двір.