20

Розділ 20.

Блукаю по вулиці на повному автоматі, не звертаючи жодної уваги ні на що навколо. Просто йду, бо треба йти, хоч щиро хочеться впасти прямо тут і більше не підійматися. Сльози повільно стікають щоками, малюючи на обличчі криві мокрі доріжки. Руки тремтять, а на душі так погано, що й не передати. Довгі нігті до болю впиваються в долоні, від чого на них відразу виступають крапельки крові. Все тіло буквально здригається від істеричного ридання… а ноги в тоненьких колготках вже ґрунтовно замерзли. Але зараз мені начхати на все, крім болю від власної глибокої душевної рани. Як я взагалі примудрилася до такого докотитися?! Адже я завжди була сильною та ніколи не здавалася! І тут же в голові щось клацає, і здоровий глузд, що прокинувся, швидко повертає мене на шлях істинний. Стерши з обличчя залишки сліз, рішуче скидаю голову і прямую додому. Я не здамся! Не цього разу!

          Коли приходжу до себе у квартиру, стає трохи легше. Тільки виникає непереборне бажання стиснутись у тугий клубок і закритися від усього світу невидимим панциром. Думки накриває цілковита апатія, та така сильна, з якою безглуздо боротися. Напевно, саме так моя нервова система намагається захиститись від свого остаточного краху. Все зараз здається зовсім не важливим, адже мене зрадили… Навколо темно і тихо, отже, тато вже спить. Тим краще, не треба перед ним прикидатися. Безшумно пробираюся до своєї спальні та падаю на ліжко. Відчувши під собою щось м'яке та рідне, згортаюся калачиком і беззвучно ридаю. Хоч тут можна ні від кого не ховатись. Тільки зараз нарешті можу дати волю всьому тому кошмару, на який перетворилися зараз усі мої почуття. Думок у голові немає, лише один дикий гул і виття… А сльози все біжать… і біжать.

          Наступного дня легше не стало, Ковальов телефонував з самого ранку, але я скидала його дзвінки, не бажаючи розмовляти з ним. Батько вранці поїхав, а я весь час провалялася в ліжку і зовсім нічого не їла. Ближче надвечір приходить Таня і сильно дивується, побачивши мене в такому стані.

— Що з тобою? Щось болить? Може швидку викликати? — з неприкритою турботою цікавиться, тим самим знову повернувши мене в реальність.

— Не треба. Я не хвора, — відмахуюсь, навіть не намагаючись посміхнутися.

Запустивши її у квартиру, плетуся у вітальню, плюхаюся на диван і знову впадаю у прострацію. Хочеться зачинити всі двері, вікна… затягнути штори та… тихо здохнути. Раптом відчуваю, що по голові біжить крижана вода. І нехай у перший момент здається, що це всього лише глюк, але незабаром струмені ллються і на обличчя, а за цим слідує легкий, але досить відчутний ляпас.

— Прийди до тями, Насте! — знайомий голос змушує сфокусувати зір на розпливчастому обличчі гості. — О… бачу в очах проблиски інтелекту, отже, надія є. Чому ти вчора без Жені пішла? Ви посварилися?

— Не кажи мені нічого про нього, — ледве чутно бубню собі під ніс.

— Все настільки критично? — запитує, підіймаючи моє обличчя за підборіддя. Якимось чудовим чином, вона завжди знала, що діялося в моїй голові. — Значить, я все правильно вгадала.

Уважно дивиться на мене, а я знову опускаю очі, бо не маю сили щось сказати. Вона тікає на кухню і за п'ять хвилин повертається звідти зі склянкою в руках.

— Гей, вистачить ревти! — хапає мене за плечі, змушуючи сісти. А потім дає мені склянку з якоюсь рідиною. — Пий!

Випиваю… і вже за кілька хвилин розумію, що мені полегшало. Зважаючи на все, мене щойно напоїли найсильнішим заспокійливим або ще чимось гіршим. Але… тепер думки куди ясніше, тремтіння пройшло, і я можу подивитись їй у вічі.

— Нарешті! — вигукує, плюхаючись на диван поряд зі мною. — А я думала, що ти вже остаточно з'їхала з розуму. Та вже.. налякала ти мене.

— Дякую… Без твого втручання я б точно збожеволіла.

— Гаразд тобі, — відмахується. — Краще, розкажи, що сталося?

— Він мене зрадив з Владою, — вимовляю і знову починаю нити, уткнувшись обличчям у подушку з дивана.

— Не може бути… Ковальов не такий! З чого ти це взагалі взяла? Тобі хтось сказав? Може, набрехали?

— Я сама їх бачила вчора… вони цілувалися!

— Ех, наче розумна дівчинка, а примудрилася так вляпатися, — хитає головою. — А раптом ти все не так зрозуміла?

— Тільки ти не починай, гаразд? Мені достатньо його повідомлень, у яких він намагається виправдатись.

— А якщо він справді не винен?! Що він казав?

— Я з ним не розмовляла. Уявляєш, коли я застукала їх, він сказав, що це не те, про що я подумала…

— Якщо він не вважає, що сталося щось неправильне, значить для нього подібне в порядку речей?

— Та й пофіг! На все! На всіх та на нього особливо! Нехай провалює з мого життя! — зі злістю відкидаю подушку убік.

— Пішли краще на кухню… Я щось смачне приготую, тобі зараз не завадить перекусити. А потім… ти все-все мені розкажеш, — бере мене за руку і тягне за собою.

Вона чаклує над плитою та поки не дістає мене розпитуваннями. Обід проходить у тяжкому мовчанні, і навіть її веселі історії не викликають у мене жодних емоцій. Звичайно, заспокійливе повернуло мене в реальність, і навіть дозволило мислити адекватно, та тільки дірку в душі залатати не змогло. А їжа і справді справила досить позитивну дію на організм. Тепер навіть сили з'явилися, і на те, щоб пересуватися самостійно, і на те, щоб нарешті подумати над усіма обставинами. Наливши собі величезну чашку гарячої кави, починаю виливати душу приятельці.

— Мені здається, таки даремно ти відмовляєшся його вислухати. Навіть підсудному дають останнє слово. Пообіцяй, що ти з ним поговориш, а потім уже прийматимеш остаточне рішення, — пронизливо дивиться мені в очі, здаюся під її натиском і киваю головою.

Дорогі читачі, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на автора. Мені буде приємно отримати від вас серденька та коментарі. Ваша підтримка дуже важлива для мене! Дякую що залишаєтесь зі мною).