17

Розділ 17.

Настала зима і незабаром довгоочікувані канікули. У повітрі вже пахне святом: морозцем, мандаринами й очікуванням дива. Женя запропонував відзначити різдвяні свята у нього вдома у родинному колі. Ми з ним уже обрали один ВНЗ, в якому навчатимемося разом, але спочатку треба закінчити школу. А сьогодні в нашій школі довгоочікуваний новорічний бал. Я весь тиждень жила цим днем, і зараз у моїй кімнаті справжній хаос: косметика, гребінці, шпильки, дзеркала, і посеред цього всього ми з Верхоглядовою.

— Настю, ти впевнена, що ця сукня не занадто блискуча? — поправляє вона складки на своїй новій ніжно-рожевій сукні й дивиться на себе з недовірою.

— Та ти що, виглядаєш як принцеса! — сміюся й підштовхую її до дзеркала. — Ідеально для балу.

Вона червоніє, але в очах з’являється іскорка радості. Обережно знімаю з вішалки свою темно-синю сукню із легкими срібними блискітками, які виблискують, мов зорі. Щойно одягаю, відразу відчуваю, як серце починає битися швидше.

— Ого… — вона розкриває рота. — Ти шикарна!

— Ти теж, — усміхаюся, поправляючи пояс. — Зараз тільки зачіску зробимо, і все буде як у казці.

Сідаємо з нею біля столика з дзеркалом, на якому купа шпильок і лак для волосся. Заплітаю їй косу з легкими локонами, прикрашаю маленькою срібною шпилькою у формі сніжинки. Вона ж старанно накручує мені локони на плойку, а потім, сміючись, намагається рівно заколоти діадему.

— Стривай, не рухайся, — бурчить, а я ледь стримуюсь, щоб не сміятись.

— Як у нас все серйозно! — кажу. — Наче до Голлівуду збираємося.

— А ми й збираємося, у шкільний Голлівуд, — підморгує.

Коли закінчуємо робити зачіски, наносимо трохи блиску на губи, накладаємо на віки тіні з легким сяйвом і трішки рум’ян на щоки. Дивимося одна на одну й не можемо повірити, що це ми. Наче дві героїні новорічного фільму.

          У коридорі лунає дзвінок у двері. Біжу відчиняти, на порозі мій коханий у темному костюмі з краваткою. З кімнати слідом виходить приятелька. Він дивиться і приємно нам посміхається.

— Дівчата, ви сьогодні просто… вау, — каже, і я бачу, як його очі на мить затримуються на мені.

— Дякуємо, — ми з Танею сміємося в один голос, схоплюємо свої маленькі сумочки й виходимо з квартири.

На вулиці вже чекає машина. Батько мого хлопця люб'язно погодився нас підвезти до школи.

— Добрий вечір, панянки, — вітається він весело. — Ну що, готові підкорювати новорічний бал?

— Так! — відповідаємо разом, настрій сягає неба.

Ми сідаємо на заднє сидіння, і поки їдемо я визираю у вікно. Ліхтарі, сніг, новорічні вогники — усе сяє, як декорації для нашого вечора.

Машина плавно зупиняється біля школи. Уже з вулиці чути музику та сміх, святкова атмосфера наповнює все навколо. Вікна актової зали сяють гірляндами, і відразу стає зрозуміло: сьогодні школа перетворилася на казковий палац. Виходимо з машини, Женя галантно подає руку спочатку мені, потім моїй супутниці.

— Гарного вам вечора, дітки! — бажає його тато, махаючи нам рукою.

Заходимо всередину. Коридори прикрашені сніжинками, блискучими дощиками, на стінах малюнки з Дідом Морозом і ялинками. У залі світло приглушене, лунає музика, а на сцені сяє велика новорічна ялинка, прикрашена іграшками та золотими бантами.

— Це справжня казка… — шепоче подруга, стискаючи мою руку.

Я киваю, а серце б’ється швидше, ніж від будь-якого танцю. Ми розсідаємося з однокласниками за столиками, прикрашеними серветками й солодощами. Дівчата в яскравих сукнях, хлопці у сорочках і костюмах, усі виглядають інакше, святковіше, ніби ми на кілька годин перестали бути школярами.

— Може потанцюємо? — раптом нахиляється до мене коханий.

В його очах вогники від гірлянд, і це виглядає так, ніби він сам сяє.

— Зараз? — перепитую.

— Ну, а що ж іще на балу робити? — усміхається і простягає мені руку.

Кладу свою долоню в його й виходимо на середину зали. Музика змінюється на повільну, і вчитель оголошує:

— Перший танець, як завжди традиційний вальс!

Мій кавалер легко кладе руку мені на талію, і ми починаємо рухатися в такт. Не можу відвести погляду від його очей. Здається, час сповільнився: лише ми, музика й сяйво гірлянд навколо.

— Ти гарно танцюєш, — тихо каже, нахиляючись ближче.

— Це завдяки тобі, — шепочу, і ми обоє усміхаємося.

Коли музика стихає, зал вибухає оплесками. Ми розгублено сміємося, а Верхоглядова, що танцювала неподалік з однокласником, підбігає до мене:

— Боже, ви виглядали, як у фільмі!

Посміхаюся, хоч і відчуваю якусь напругу. Святковий вечір тільки починається, я мала б радіти й насолоджуватися, та натомість мене не покидає тривожне відчуття, що щось має трапитися…