15

Розділ 15.

Двері студії тихо зачиняються за моєю спиною, але в голові ще довго лунає голос хореографа: «Вирішено. Ти співатимеш у нашій команді». Стою на сходах будівлі, не відчуваючи під ногами землі. Серце калатає так гучно, що здається, його чує весь квартал. Глибоко вдихаю повітря і раптом мене накриває хвилею радості: нестримної, майже дитячої. Хочеться сміятись, кричати, розмахувати руками, бігти кудись просто так, аби поділитися цим щастям зі світом.

— Я… це зробила, — шепочу собі, відчуваючи, як у грудях палає гордість.

З вікон студії ще чути музику. Тепер це мій шанс, моя мрія, що стала реальністю. Йду тротуаром, не помічаючи перехожих. Усе навколо здається яскравішим: неон вивісок мерехтить тепліше, а світло ліхтарів створює довгі золоті доріжки на асфальті. Усмішка не сходить з мого обличчя, радію як дитина, що отримала омріяну іграшку. Дістаю телефон та пишу повідомлення приятельці, що зараз прийду. Навіть не підозрюю, що мене в майбутньому може очікувати, просто йду швидше до неї, щоб усе розповісти наживо.

          Схвильовано влітаю до квартири Насті, і ледве знявши куртку, з порогу емоційно випалюю:

— Мене… взяли!

— Куди взяли? — дивується, побачивши мій вигляд.

— У студію, — видихаю, широко усміхаючись.

— Та ти що! Таню, я ж казала, що в тебе вийде!

— Тепер я приходитиму туди щодня, і займатимуся танцями та вокалом!

— Щодня? Вони збожеволіли? — робить крок до мене. — А ти це витримаєш?

— Так, у вихідні я можу не приходити. Головне бути на початку тижня. Першу половину розписано на танці, другу плюс вихідні на вокал.

— Не надто багато на вокал? Може, тобі танців вистачить?

— Що ти як мати! Краще порадій за мене.

— Та я радію, — вона на секунду застигає, а потім кидається мені на шию, міцно обіймаючи. — Я так пишаюся тобою!

— Мені сказали, що я співатиму соло! Уявляєш? Я — солістка! — слова вириваються голосно і швидко, не можу стримати сміху та сліз радості. — Досі не вірю… Я думала, що провалю прослуховування.

— Ти? Провалиш?! — театрально закочує очі. — Та в тебе голос, як у ангела. Вони б були дурні, якби не взяли.

Ми проходимо у вітальню та сідаємо на диван, і вона схоплює мене за руки:

— Ну, розповідай усе з самого початку! Як ти зайшла, що вони сказали, як дивились?

Розсміявшись, починаю розповідати:

— Спочатку мені здалося, що вони взагалі не слухають… Сидять такі серйозні, а я співаю, і в мене всередині все стискається. А потім звукорежисер підіймає очі й усміхається… І я відчула: ось воно.

Подруга слухає з широко розплющеними очима, ловить кожне слово.

— Це твій шанс, — нарешті, говорить. — Я знаю, ти станеш зіркою.

— Головне, щоб я сама в це повірила, — тихо відповідаю.

— Ти вже зробила перший крок. А тепер святкуймо! У мене є морозиво і печиво.

Ми сміємося в один голос, а відчуття щастя стає ще теплішим, тому що поряд людина, яка радіє за мене так само щиро, як і я сама.

*******************

Тепер я щодня навчаюсь танців і готуюся до сольного виступу. У студії мене особливо не навантажують, і я з багатьма вже потоваришувала, а Федір став мені справжнісіньким другом. Ось тільки Діана мене не злюбила, бо я зайняла її місце. Мені та ще сімом танцюристам приділяють найбільше уваги. Адже ми маємо співати та танцювати одночасно. З Віктором у мене стосунки напружені, як хореограф він приділяє надто багато уваги, а мені зовсім не до цього.

          На черговому тренуванні з танців, як завжди викладаюся по-повному. Сьогодні ми займалися довше, ніж звичайно, зате сказали, що до січня можемо не приходити. Коли закінчуємо, Віктор голосно ляскає у долоні:

— Добре попрацювали. Молодці.

Учасники групи втомилися й сідають на лавки.

— Значить, скоро знімемося в кліпі, — жартує один із них, решта підтримує його сміхом.

— Обов'язково, — посміхається наш наставник і йде до свого кабінету.

Усі прощаються один з одним і збираються додому. А я вирішую зайти до звукорежисера, щоби обговорити деякі проблеми з виконанням пісень. Його на місці немає, але хтось у звукозаписній кімнаті. Хлопець у червоній кепці співає англійською під ритмічну музику. Після того, як пісня закінчується, він знімає кепку, і я впізнаю у ньому Федю.

— Не знала, що ти співаєш, — говорю, коли він виходить з кімнати.

— Таня, як у мене виходить? — цікавиться.

— Відмінно. У тебе чудовий голос, — посміхаюся.

— Але все одно мені не вдається так, як потрібно, — йому приємна похвала, але в очах якийсь смуток.

— Чому? Хто тобі сказав? Я думаю, твій вокал набагато кращий за наш, — впевнено заявляю.

— Тому що я це роблю неправильно. Наш директор сказав, що співаю без серця. А ви відрізняєтеся від мене тим, що відчуваєте пісню, переймаєтеся нею.

— Все одно не розумію. І що заважає тобі так само відчувати музику? Адже ти працюєш із нею…

— Я працюю зі звуком.

— Це майже те саме. Невже ти не розумієш, як треба? Перед тобою стільки прикладів.

— Це інше, — не погоджується зі мною.

Збираюся вже йти, але раптом на думку спадає ідея самій показати, як це треба робити.

— Пішли, — тягну його до дверей. — Зараз спробуємо навчити тебе правильному вокалу.

Одягаю на нього навушники. Потім йду до пульта, де майже все розумію і ставлю пісню дуетом. Повертаюся і перед тим, як надіти свої навушники, говорю йому:

— Відчуй музику.

Починаю співати, а він дивиться, намагаючись відчути те саме, що я. І в нього виходить, нарешті, вловити ту саму ниточку, якою йде зв'язок між музикою і людиною. Я таки допомогла йому зрозуміти, що він якось був закритий, чи що. А ось зараз він відчуває той самий кайф від теплих зв'язок, які розігрілися під час пісні. І чує звуки тепер до певної міри ще глибше, ніж раніше. Бачу в його очах, що він розібрався в собі й дізнався: чого йому не вистачало. Мені приємно усвідомлювати, що він зрозумів це завдяки мені, хоч я і не була впевнена, що роблю правильно, але мені підказало серце… До цього мій вокал був тільки соло, але співаючи з ним дуетом, зрозуміла, що це набагато краще: розділяти з кимось свої почуття. Пісня так захопила нас, що ми не помічаємо присутності Віктора, лише стоїмо та посміхаємося один одному від відчуття чаклунства цього моменту.