13

Розділ 13.

Мені хочеться якнайшвидше потрапити в «Фламінго», такі події відкладати не люблю, і якщо понеділок день «діловий» чому б і не зайнятися справами? Але в тому, що мені не світить дорога на сцену, я все ж таки не впевнена. На фізиці Настя, ніби відчувши, що я не можу наважитися, тихо питає:

— Коли збираєшся до цієї студії? Тобі варто піти, хоч би заради того хлопця!

Тепер, коли в неї в особистому житті все добре, їй захотілося, щоб і в найкращої подруги з'явилася друга половинка.

— Ну, не знаю. Ми зустрілися не там, що не дуже подає надію.

— Я тебе не розумію, Тань. Відчуття, що ми змінилися ролями. Ану негайно назад, — вона жартівливо змахує руками, ніби чаклує, не звертаючи уваги, на те, що зачіпає долонею однокласника, що сидить попереду.

Потім задоволено дивиться на мене, під її поглядом я готова виконувати будь-який наказ, тому подумавши, все ж таки впевнено киваю.

— Гаразд, я піду.

Після уроків їду в «Фламінго» і прямо на порозі зустрічаю Віктора. Він стоїть у холі та розмовляє телефоном. Хочу пройти якомога не помітніше, але він зупиняє мене рукою, тим часом продовжуючи свою бесіду. Я взагалі, без поняття, чого від мене хоче мало знайома людина. Ще трохи поговоривши, він скидає дзвінок.

— Ти ж Таня?

— А ти, наскільки я пам'ятаю, Вітя?

— Значить, пам'ять у нас обох не кульгає, — посміхається, — а чому ти так зволікала з приходом? Хлопець не відпускав?

— Ну, хлопця у мене немає, а приходжу я вже вдруге, і ось думаю, потраплю чи ні? Секретарка минулого разу відмовилася пропустити мене.

— Як відмовилася? А ти казала їй, що від мене?

— Чесно? Вже не пам'ятаю.

— Пішли, зі мною тебе без запитань пропустять.

— А ти, що грізний начальник всього цього? — тихо хихикаю.

— Ні, я просто тутешній хореограф.

Взявши за руку, він проводить мене до студії на моє перше тренування. Народу там виявилося не так уже й багато. Усього близько тридцяти осіб. Проби проходять чудово і мене приймають у вокальну групу з елементами танців. То щось середнє між лише вокалом і лише танцями. Це була ідея Віктора — створити таку команду. Він одразу ж описує нам у всіх фарбах, який фурор ми піднімемо на змаганнях. Танцюристи не лише круто відпалюватимуть, а й співатимуть.

— Молоді люди! — робить наш хореограф кілька хлопків, — зараз ми вас прослухаємо та перевіримо, хто на що гаразд! Група, що співає та танцює! Це буде фурор на сцені! Цього року судді внесли нове правило, щоб у складі було понад п'ятнадцять осіб, але ніяк не менше, а отже, брати участь зможуть майже всі! Основна команда танцюватиме, чоловік п'ять-сім одночасно співатиме та танцюватиме. Як би складно не було, ми тренуватимемося, можна сказати, вдень і вночі, так що готуйтеся зустріти це з прямою спиною та гордо піднятою головою! Отже, знайомтеся, — вказує на двох хлопців та дівчину в штанах кольору хакі, які стоять біля нього, — ось ці два брати близнюки Артур та Борис, а також Галина перевірять ваші основні вміння та знання у різних танцях, а потім складуть загальний план ваших тренувань.

До зали входять ще дві молоді дівчини у червоному та зелених топах, а також із ними хлопець у білій футболці. Одна з тих, хто ввійшов, відгукує Віктора вбік і вони тихо про щось перемовляються.

— А ось і ваші тренери з вокалу, — повертається він назад. — Співатиме більш ніж половина команди, тому спочатку ділимося на дві купки, одна піде до танцюристів, а друга — до вокалістів. Вперед! Я вірю, на нас чекає успіх!

Дві розділені команди розходяться кудись у різні боки разом із викладачами. Відразу після оголошення наш хореограф підходить до мене та кличе із собою. Ми йдемо зовсім в іншому напрямку, пройшовши пару поверхів та коридорів, він приводить мене до якогось кабінету.

— Хочу особисто познайомити тебе з нашим звукорежисером та фахівцем з акустичної системи… — представляє мені фахівця.

Хлопець років двадцяти схоплюється з комп'ютерного крісла і, перебивши його, простягає мені долоню, блиснувши білозубою посмішкою:

— Федя.

— Таня, — посміхаючись, подаю у відповідь свою руку і він тисне її.

Він не відриває від мене очей, і це напружує. Думаю про те, як особливо не привертати увагу нового знайомого, тому що помічаю, що моєму супутнику теж не сподобалася зайва увага звукорежисера до мене. У Віктора дзвонить телефон, він відповідає із серйозним обличчям, мабуть, розмова дуже важлива, бо прикривши його долонею, коротко мені каже:

— На сьогодні все. Завтра чекаємо тебе на проби.

А потім розвертається та виходить з кабінету.

— Такий важливий, ніби начальник, а не звичайний хореограф, — невдоволено видаю, розгубившись, що він залишив мене тут одну.

— Ти влучила в яблучко. Він володіє всім цим, але вважає за краще, не поширюватися, — пояснює мені Федя. — Віктор директор, а за сумісництвом й хореограф. У свої двадцять п'ять має улюблену роботу та водночас хобі. Він чудово вміє відчувати ритм, напевно, саме тому із чотирнадцяти років займається танцями. Може станцювати все: починаючи з танго та закінчуючи брейк-дансом. Але про те, що наш хореограф і є директором, знають лише кілька осіб.

— Звідки у нього такі гроші та можливості? Це ж все купу грошей коштує! — дивуюся.

Мене ця новина настільки вражає, що навіть відмовляюся від люб'язної пропозиції випити кави. Відразу прощаюсь із хлопцем та йду додому.