9

Розділ 9.

Прогулюючись містом, радію теплому сонечку, ловлячи його промені. Моє блондинисте трохи вище плечей, густе волосся, злегка завите, тому здається хмарою, що обвиває вилиці. Збираюсь сьогодні відвідати всі місцеві бутіки у пошуках чергових обновок. Являю собою типового міського шопоголіка, бо хвора на модні тенденції й не пробачаю собі, якщо на моїй стрункій фігурці надіто, щось занадто звичайне. Однак, за натурою марнотратниці ховається ще безліч інших талантів: красиво малюю, співаю, можу станцювати все, що завгодно і під будь-яку музику. Маючи такі чудові дані та гарне білошкіре обличчя, можу легко стати моделлю наймоднішого журналу. Тільки у моделі ніколи не рвалася. Те, що маю, мені сповна вистачає. Проходячи вулицею, натикаюся на оголошення, про набір кадрів до танцювальної команди. Хитро примруживши густо нафарбовані блакитні очі, вирішую спробувати себе в цьому амплуа.

          Заходжу до приміщення, танцювальний зал просто величезний, а підлітків тут повна різноманітність. Знайомих серед них не помічаю. Зате знаходжу однокласницю, з якою ми з Настею не дуже ладнаємо. Не хочу до неї підходити, тим паче вона не одна. Влада популярна в школі, зеленоока красуня з рудою шевелюрою до плечей, завжди в оточенні великої компанії. Для того, щоб було зручніше танцювати, одягаю білу туніку без рукавів, чорні легінси, а на ноги білі балетки в тон до туніки. Починається банально: знайомство з інструкторами. Своєю чіткою і не гучною мовою вони швидко опановують увагу присутніх. І вже за кілька хвилин включають попмузику. Починається перший відбірковий тур. Збиваюся на другій міксовці, хоча до цього йшло все чудово. До кінця розумію, що це не моє. Для клубу цілком круто, але не на професійному танц-майданчику. Захоплення та шаленого серцебиття не відчуваю, все це здається мені нудним. Можливо сьогодні не мій день.

          Від сумних думок мене відриває трохи хриплуватий голос хлопця. Він мило відпускає компліменти. Намагаюся вникнути в його не надто тямущу і безглузду промову, але піднявши очі на нього, просто застигаю на місці. Зі мною хоче завести дружбу хлопчик-емо. Чорне волосся з рожевими пасмами, чорний одяг, навіть гострувате обличчя, як в анімешних героїв.

— О, люди, приберіть це щось від мене, — в шоку говорю убік.

На подив, мені, хоч у чомусь щастить, бо красень, що проходить повз, весело посміхнувшись, вирішує допомогти. Він підходить до нас, встає поряд зі мною та власним тоном звертається до неформала.

— Гей, відвали від моєї дівчини, — після чого вказує повний список напрямків і той швидко відходить до іншої жертви.

— Дякую, я — Тетяна, — не втрачаю моменту та оглядаю захисника.

Знаходжу його цілком симпатичним: чорне волосся, темні очі, мужні, правильної форми губи та вперте підборіддя.

— Віктор. Ви танцюєте?

— Давай краще на «ти»? — одразу пропоную.

— Я тільки за, — задоволено посміхається.

— Не танцюю, бо не виходить у мене…

 — А ти спробуй щось інше, — підказує, — впевнений тобі вдасться знайти своє покликання. Я в тебе вірю.

Бачу, що йому дуже хочеться допомогти дівчині, яка заплуталася у собі. Напевно, він це визначив за моїми нервовими жестами та очами, що весь час моргають. Тут і психологом не треба бути, я моментально себе видала. Мабуть, мені потрібне таке захоплення, яке відвертатиме від усіх проблем та тривог.

— Але мені чомусь хочеться навчитися бути поруч із музикою, вміти відчувати її, розуміти, і рухатися під неї правильно…

— Якщо ти все ж таки передумаєш, ось тобі адреса, на місці все дізнаєшся, скажеш, що від Бєлінського, — простягає візитку.

Весело підморгнувши мені, прямує у бік виходу, дорогою підхопивши свою спортивну сумку.

— Ах, так, дякую! — кричу слідом хлопцеві, що йде.

З цікавістю дивлюся на картку, на якій каліграфічним стилем надруковано: «Студія ''Фламінго'' вул. Злітна буд.19». Приходжу до висновку, що тут мені робити більше нема чого, переодягаюся і виходжу із зали. Сидячи за рогом у найближчій кафешці, близько пів години ще сумніваюся, йти чи ні до цієї студії. Але потім, все ж таки цікавість бере вгору і я виходжу на вулицю. Спіймавши таксі, їду до самого центру. На вулицях рясніють вивіски, з вітрин манять товари та різноманітні, відполіровані до блиску, скляні вироби. Недалеко від банку помічаю вивіску з назвою «Фламінго», зупиняю машину, поспіхом сую водієві купюру і виходжу. Підходжу до будівлі, нижче вивіски знаходиться напис: «Здійсни свою мрію. Набір вокальних та танцювальних команд». Розчаровуюсь, що мені тут робити? Наді мною ж всі сміятимуться.

— Спокійно, дорогенька. Головне перебороти свої страхи і виконати мрії, а на решту начхати, — вголос кажу, від чого перехожий повз дід сахається вбік, — в школі ж я нічого не боюся, значить, час висуватися і на громадський рівень.

Набравшись рішучості, впевнено розправляю плечі та йду на зустріч своєму майбутньому…

************

До студії я так і не потрапила. Дівчина в строгому костюмі заявила, що часу у них сьогодні немає, і не знайшовши моє прізвище в журналі записів, попросила піти з приміщення. Тож я поїхала додому.

           Втомлена входжу у квартиру, і, кинувши сумку в коридорі, йду у ванну. Пів години поніжившись у теплій воді, що солодко пахне, накидаю тонкий махровий халат і обмотую волосся рушником. У такому вигляді близько години переглядаю різні відео у ютубі до того моменту, як додому приходять батьки.

— Таня, ти вдома? — із коридору чую голос глави сімейства.

— Вдома, — бурчу.

Як завжди втомлені та незадоволені вони повертаються з банку, де працюють ось уже п'ять років.

— Сонечко, розігрій нам вечерю, — заглядає мама до темної кімнати. — Ти знову просиділа з мокрою головою майже весь день? Ось захворієш… Користуйся феном, чи мені все життя тебе вчити?

Не чекаючи, коли закінчиться черговий потік слів про мої недоліки, проходжу повз неї з ледь помітною гримасою невдоволення на обличчі. На кухні дістаю курку-гриль із холодильника і ставлю її розігріватися у мікрохвильову піч. Після цього, зібравшись у своїй кімнаті, кричу батькам, що повернуся не пізно, швидко зачиняю двері та збігаю надвір.